Джоджо Мойєс - Та сама я

– Ти вже був на роботі?

– Так. Мені сказали, що можна повертатися до обов’язків вже через тиждень. Сподіваюся, я вже буду в достатньо хорошій формі, щоб підняти тіло, не зірвавши шви. – Він інстинктивно поклав руку на живіт, саме туди, куди влучив постріл усього декілька тижнів тому, – звичайний виїзд на виклик ледве не вбив його, але зміцнив наші стосунки, – і я підсвідомо відчула його біль.

– Я хочу, щоб ти був поруч, – мовила я, перш ніж встигла себе зупинити.

– Я також. Але це лише перший день твоєї пригоди, усе буде чудово. Уже через рік ти сидітимеш тут…

– Не тут, – зауважила я. – У твоєму готовому будинкові.

– У моєму готовому будинкові, – погодився він. – І ми разом дивитимемося фотографії на твоєму телефоні, а я потайки думатиму: «Боже, за що, коли вона вже замовкне та припинить розповідати про свій Нью-Йорк?»

– Тож ти напишеш мені? Лист, повний любові й туги, просочений самотніми сльозами?

– Ой, Лу. Ти ж знаєш, що поганий із мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижні приїду до тебе.

– Ти маєш рацію, – мовила я, відчуваючи, як стискається моє горло. – Гаразд. Я подрімаю.

– Я також, – мовив він. – Я думатиму про тебе.

– По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилі Нори Ефрон?

– А що з цього не наразить мене на неприємності? Ти добре виглядаєш, Лу, – трохи помовчавши, додав він.

– А ти якось… нездорово.

– Саме так я і почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навіть збиває мене з пантелику.

Я поклала руку на екран, і він слідом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своїй шкірі.

– Люблю тебе. – Мені й досі було трохи соромно вимовляти ці слова.

– І я тебе. Я б поцілував екран, але, боюся, ти побачиш лише моє волосся у носі.

Я склала ноутбук і з усмішкою поринула у світ сновидінь.

У коридорі хтось верещав. Я прокинулася, нічого не розуміючи, спітніла, частково й досі уві сні, та примусила себе прийняти вертикальне положення. За дверима й справді верещала жінка. У моєму запамороченому мозку пронеслися тисячі думок, заголовки про вбивства, Нью-Йорк і те, як краще повідомити про злочин. На який номер тут зазвичай телефонують у таких випадках? Точно не 999, як в Англії. Я тільки марно ламала собі голову, так і не вживши необхідних заходів.

– Чого я повинна це терпіти? Чого я повинна сидіти та всміхатися, поки ці відьми мене ображають? Ти не чув і половини з того, що вони сказали! Ти ж чоловік! У тебе у вухах стоїть фільтр на такі речі!

– Люба, благаю, заспокойся. Будь ласка. Ти обрала недоречне місце і час.

– Завжди тобі все не те! Завжди тобі заважають сторонні вуха! Може, мені купити окрему квартиру, тільки щоб було де з тобою сваритися?

– Я не розумію, чому ти так засмутилася через ці дрібниці. Тобі треба просто…

– Ні!

Щось гепнулося на дерев’яну підлогу. Від сну не залишилося й сліду, моє серце калатало, мов навіжене.

Важка тиша.

– Тепер ти скажеш мені, що це була сімейна реліквія.

Пауза.

– Що ж, так, так, була.

Приглушений схлип.

– Мені начхати! Мені начхати! Твоя сімейна історія от-от мене задушить! Ти мене чуєш? Задушить!

– Аґнес, люба. Тільки не в коридорі. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пізніше.

Я тихенько сиділа на краю свого ліжка.

Приглушені ридання, тиша. Я трохи почекала, а тоді підвелася й навшпиньки підійшла до дверей, притиснувшись вухом. Нічого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шість вечора.

Я вмилася і швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зі спальні й завернула за ріг коридору.

І зупинилася.

Далі по коридору, біля кухні, лежала молода жінка, згорнувшись у клубок. Старший чоловік, обійнявши її обома руками, напівсидів на підлозі. Одне його коліно було підігнуте, а друге – витягнуте, немов він упіймав її, та не витримав ваги. Я не бачила її обличчя, але з-під темно-синьої сукні грубо стирчала довга тонка нога, а аркуш білого волосся затуляв обличчя жінки. Кісточки на пальцях у неї побіліли від її міцної хватки.

Я стала як укопана і мимоволі ковтнула слину. Чоловік підвів погляд. Я впізнала містера Ґопніка.

– Не зараз. Дякую, – м’яко мовив він.

Мій голос застряг десь у горлі, серце калатало просто у вухах, так голосно, що навіть вони, мабуть, його чули, тож я швидко позадкувала до своєї кімнати.

Наступну годину я намагалася відволіктися на телевізор, але моїх думок не покидав образ цих переплетених людей. Я було хотіла написати Натанові, але геть не знала, що сказати. Натомість о п’ятій сорок п’ять я вийшла з кімнати, обережно рушивши до головної частини квартири. Минувши величезну їдальню, котра була більше схожа на гостьову спальню, та ще двоє зачинених дверей, я тихо йшла на далекий звук тихої розмови. Урешті-решт я дійшла до вітальні й зупинилася просто перед відчиненими дверима.