Джоджо Мойєс - Та сама я

Містер Ґопнік сидів біля вікна, закотивши рукава своєї блідо-блакитної сорочки й закинувши одну руку за голову. Здавалося, він говорив по телефону. Він жестом запросив мене увійти, не припиняючи розмову. Зліва від мене на рожевому дивані, нервово натискаючи на айфон, сиділа блондинка – місіс Ґопнік? Вона переодяглася, і я на мить розгубилася. Я зніяковіло дочекалася, поки він завершить розмову та підведеться, як мені здалося, не без зусилля. Я зробила крок йому назустріч і потиснула чоловікові руку. Вона була теплою, м’якою і сильною. Молода жінка ні на мить не відірвалася від телефона.

– Луїзо, радий, що ви вже влаштувалися. Сподіваюся, вас забезпечили усім необхідним.

Так кажуть, коли не очікують, що ти будеш щось просити.

– Усе просто чудово. Дякую.

– Це моя дочка, Табіта. Таб?

Дівчина підвела руку, натягнувши щось на кшталт усмішки, й одразу ж повернулася до свого телефона.

– Прошу пробачити Аґнес за те, що її тут немає. Вона прилягла на годинку. Голова розколюється. Це були довгі вихідні.

На коротку секунду його обличчя затьмарила сумна тінь. Нічогісінько в його поведінці не натякало на те, що я бачила лише годину тому.

Він усміхнувся.

– Отже… сьогодні ви повністю вільні, а з завтрашнього ранку супроводжуватимете Аґнес усюди, куди вона захоче вирушити. Ваша офіційна посада називається «асистентка», тож від вас очікується підтримка в усьому, що їй захочеться робити протягом дня. У неї дуже напружений графік – я попрохав свого асистента внести вас до сімейного календаря, тож ви отримаєте його електронною поштою, одразу з усіма оновленнями. Краще перевіряйте близько десятої години вечора – саме в цей час ми зазвичай вносимо останні зміни. Завтра ви познайомитеся з рештою нашої команди.

– Чудово. Дякую.

Почувши слово «команда», я одразу ж уявила собі футболістів, що працюють у цій квартирі.

– Що на вечерю, тату? – Табіта поводилася так, ніби мене не існує.

– Я не знаю, люба. Я думав, ти хотіла кудись піти.

– Я не впевнена, що переживу це сьогодні. Мабуть, я просто залишуся вдома.

– Як забажаєш. Тільки подбай про те, щоб Іларія про це знала. Луїзо, у вас іще є запитання?

Я щосили намагалася пригадати хоч щось.

– Ой, і мама попрохала запитати, чи ти знайшов ту маленьку картину. Міро [5] Жуан Міро-і-Ферра – каталонський художник, скульптор і графік. Один із найвідоміших митців-сюрреалістів. .

– Люба, я на це більш не куплюся. Картина належить цьому будинкові.

– Але мама сказала, що це вона обрала її. Вона за нею сумує. А тобі вона навіть і не подобалася ніколи.

– Не в цьому річ.

Я перенесла вагу з однієї ноги на другу, не впевнена, чи мене вже відпустили.

– Ні, тату, річ саме в цьому . Мама неймовірно сумує, а тобі геть начхати.

– Вона коштує вісімдесят тисяч доларів.

– Мамі начхати на гроші.

– Ми можемо обговорити це пізніше?

– Пізніше ти будеш зайнятий. Я пообіцяла мамі, що вирішу це питання.

Я невпевнено зробила крок назад.

– Тут нема чого вирішувати. Ми з нею розрахувалися півтора року тому. Тоді я й поставив крапку. Ой, люба, а ось і ти. Тобі вже краще?

Я озирнулася. Жінка, яка тільки-но увійшла до кімнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсім не мала на обличчі макіяжу, а її біляве волосся було зібране у вільний вузол. На її високих вилицях злегка виднілося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковість. Я припустила, що вона приблизно мого віку. Вона босоніж підійшла до містера Ґопніка й поцілувала його, обвивши шию чоловіка рукою.

– Значно краще, дякую.

– Це Луїза, – мовив він.

Вона обернулася до мене.

– Моя нова союзниця, – мовила жінка.

– Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.

– Вітаю, Луїзо. – Я потиснула її тонку руку. Я відчула, як вона дослідила мене очима, немов намагаючись щось зрозуміти, а потім усміхнулася, і я мимоволі відповіла їй взаємністю. – Іларія підготувала тобі хорошу кімнату? – Її голос був м’яким, а в акценті ховалося щось східноєвропейське.

– Так, ідеальну. Дякую.

– Ідеальну? Ах, тобі так просто догодити. Ця кімната розміром із комірку. Якщо тобі щось не подобається, кажи нам, і ми вирішимо будь-яке питання. Чи не так, любий?

– Хіба ти сама не жила в кімнаті навіть меншій за ту, Аґнес? – мовила Табіта, не відриваючись від телефона. – Здається, тато розповідав мені, що ти жила в кімнаті з п’ятнадцятьма іншими іммігрантами.

– Таб. – Голос містера Ґопніка був м’яким, але застережливим.