Ника Никалео - Любові полум’я

— Зі мною… не так, вже років з десять, — сумно і жалісливо вимовила.

Віола почала свою розповідь здалеку, уривками. Катя її не перебивала, слухаючи спомини про сценічне і емоційне життя своєї подруги, про перше зацікавлення Віктором.

— Раніше я часто їздила до Трускавця на «халтурки». Чудове камерне містечко!

— Так, зовсім західне: усе чистеньке, акуратне зі старими ошатними дерев’яними будиночками і розкішними медичними комплексами поруч. Люблю це місто при Карпатах. Там та-аке повітря! — не втрималася і вставила Катя.

— А я люблю такі вилазки. Це і додатковий заробіток, і водночас можливість розвіятися, попити цілющої Нафтусі. От, тільки дороги… Знані «фронтові» — це випробування на міцність нервів не тільки водія, який на кожній ямі лається, як п’яний клошар, а ще й нашого бомонду. Ти ж знаєш, як вони реагують на такий потік свідомості, — вона округлила очі. — Я завжди майже на всю потужність вмикаю МР-3 плеєр, щоб усього цього не чути. Пірнаю у свій світ. І десь дві години, аж до самого приїзду, насолоджуюся вишуканою музикою Моцарта, або розбираю нову партитуру, щоб не псути собі настрій ані від матюків, ані від сумного пейзажу за вікном, — пояснила Віола і за мить, замислившись, продовжила: — Мені так боляче дивитися на наші села, що руйнуються і вироджуються. Їду, дивлюся і мало не плачу від тієї біди! Лише подекуди виринають, як білі гриби серед торішнього листя, вицяцькані і доглянуті садиби заможних селян. І від того ще більш разючою стає бідність і убогість решти населення. А дорогою ми завжди натикаємося на та-акі п’яні мордяки, серед яких є і зовсім молоді хлопці. Вечорами нарід, втомлений щоденною важкою працею, прагне розслабитися. А які розваги на селі? Танці у напіврозваленому клубі по неділях та обов’язкові бійки після того. Ось і увесь релакс по-їхньому. А у будні — вечірній моціон вздовж проїжджої частини. Дівчата, одягнуті і розмальовані, наче західні повії, по двоє, троє повільно лавірують від хати до хати, час від часу переполохано розбігаючись від хмільних окриків уже деградуючих хлопців. Серце крається!

Віолі справді було прикро дивитися на цю сумну картину. Адже сама колись могла опинитися на місці цих бідолах, якщо б Бог не дав великого дару співати та почуття обов’язку іти далі за своїм голосом. Не зупинилася на церковному хорі і не марила стати весільною співачкою. Ніколи не бачила себе у такому амплуа, тому, напевно, й не могло з нею такого статися. Була щаслива від того, що не залишилася на селі з батьками. І водночас боліла її душа за таке безперспективне майбутнє тих людей. Раніше мріяла, що коли буде можливість, обов’язково поклопочеться про те, аби у школі Ліска заснували мистецький гурток, де б діти могли вчитися малювати, ліпити, співати чи танцювати. Але село вимирало. Уся молодь тікала у місто. І вже скоро й зовсім не стало школи у її селі…

У спогадах час спливає швидко.

— Добридень. Ваші дані? — до водія нашого автобуса підійшов охоронець найбільшого у містечку готелю, пригадала перше привітання у Трускавці Віола.

— Доброго дня. Львівська опера — на бенкет, — відповів шофер.

— Проїжджайте і паркуйтеся у правому крилі. Тільки там є місце для автобуса, — повідомив молодик, попередньо звірившись із записом у своєму журналі.

На парковці перед височенним готелем «Ріксос-Прикарпаття» стояли престижні автівки. Транспорт від оперного театру, у якому приїхали ми, — струнний оркестр, тріо бандуристок та вокалісти, — ледь вмостився на стоянці.

Я вийшла, прихопивши зі собою сценічний одяг на вішаку. Глибоко вдихнула свіже передвечірнє повітря. О, як же там багато кисню! Було доволі прохолодно. А в мене було зовсім відкрите плаття! Добре, що в останню мить все ж прихопила своє пухове болеро.

Перед входом до готелю пломеніла червона килимова доріжка. Довкола будівлі почепили кольорові кульки, які при кожному подиху вітру так і пнулися вгору, намагаючись ковтнути тієї омріяної всіма свободи, відірвавшись від стовпця. Усюди сновигали охоронці з раціями, у сонцезахисних окулярах. Не уявляєш, Катю, як це смішно! Нагадує кадри із блокбастера «Люди в чорному», де головні герої стежать за кумедними прибульцями. Тут усе проходило з не меншою серйозністю. Тільки зелених гуманоїдів бракувало!

— Проходьте направо, — один із вартових вказав мені дорогу. — Там вас зустрінуть.

Я рушила у вказаному напрямку. Ішла, із непідробним захопленням розглядаючи гідний п’ятизіркового класу готель: мармурова підлога і колони, дорожезні бутіки, що ховалися в еркерах першого поверху, оригінали картин сучасних художників на мольбертах уздовж коридору і… білий рояль. Зрозуміло я тут же опинилася біля інструменту і спробувала відкрити кришку. Та не піддалася.