Ника Никалео - Любові полум’я

Психолог спробувала змоделювати ситуацію:

— Пихата вона стала якась. Тобі так не здається, Вітю?

— Ну, може трохи. З її даними… — спробував виправдати тебе Віктор.

— Аякже… „зупинилася в номері на час виступу“, — саркастично змавпувала твої слова Тетяна. — Та чи не з губернатором на той час?!

— Дурниці. Не фантазуй, — Вікторові напевно стало не по собі від таких думок.

— Хіба ти не бачиш, як той на неї ґапиться? І пригадай: він має слабкість до співачок. Ким була його перша дружина?! І де вона зараз? Вже й не пригадую її імені, -- аргументувала його дружина.

— Я теж не пам’ятаю. Ти додумуєш те, чого не знаєш. Йдемо краще до столу».

Думаю, що приблизно так Віктор завершив не вельми приємну розмову.

Віола почувалася, наче на неї натягли гамівну сорочку.

— Ти екстрасенс, Катю?! — вигукнула Віола.

— Ой, що ти! Просто професіонал, — посміхнулася подруга.

— А у моїй голові якраз і крутилися такі полохливі запитання: «що про мене подумають знайомі, що так несподівано тут з’явилися? І що уявлятиме собі Андріан, якщо це дійде до його вух?!» Мої пальці і долоня парадоксально крижаніли, вхоплені гарячою рукою малознайомого чоловіка. Кожна секунда видавалася нестерпно довгою, хотілося провалитися на місці, щоб не перебувати у такій неоднозначній ситуації. Я вже чортихалася, що пристала на його пропозицію допомогти виправити ситуацію з сукнею. Та враз він, ніби відчув мій дискомфорт, зупинився, і не без почуття власної гідності запитав:

— Я сподіваюся, зможу потрапити на вашу прем’єру за особистим запрошенням?

«Дякувати, Богу!», я з полегшенням зітхнула подумки.

— Так, звичайно, пане Василю. Щиро вдячна за допомогу. Ви так легко вирішили мою проблему.

— Радий, що зумів розв’язати задачу. І мушу зауважити, що зробив це не без задоволення, — він наче обдарував мене своєю усмішкою. — Опера — один із найулюбленіших моїх жанрів. А ви, я чув, готуєтеся до дуже важливого конкурсу…

— Так, справді. Але це нікому не відома інформація, — я була повністю спантеличена.

— Тільки не для мене. Успіхів вам! — побажав губернатор із теплою та все ж поблажливо-зверхньою посмішкою.

— Дякую. Я обов’язково передам вам запрошення, — запевнила я, відчуваючи фінал міні-променаду.

— Не треба, — він глянув на свого помічника, який увесь час був із ним поруч, і той тут же вручив мені його тиснену золотом візитку, — краще зателефонуйте.

— Авжеж, — відповіла я, опустивши взір на картку, коли він вже пішов.

Боже! Я наче скинула тяжкі кайдани, поспішно злетіла сходинками до свого тимчасового прихистку. У мене вже майже зовсім не залишалося часу на переодягання для мого наступного виступу уже на вулиці, під фейерверки і спецосвітлення, в оточенні артистів цирку: акробатів, клоунів та фокусників на ходулях. Але все пройшло за планом, навіть незважаючи на грозу, що розпочиналася.

Це було таке красиве видовище, Катю! Я ефектно виїжджала на колісниці, у масці і барвистому платті, виконуючи уривок із оперетти Імре Кальмана «Принцеса цирку». Картину довершувала блискавка і голосні громові відголоски.

Я, виловлюючи захоплені погляди і оплески, завороженої дійством публіки, не могла не помітити серед інших і очей Віктора. Стояв поруч своєї дружини, але маніакально увіп’явся у мене поглядом, який я майже фізично відчувала. Він дивися так, наче бачив перед собою не звичайну жінку, а когось ірреального, фантастичного і майже божественного, Катю! Катрусю, я не вперше відчувала себе Сиреною, але ніколи раніше це не відкладалося таким тремтливим спомином у моєму серці, — з внутрішньою теплотою зізналася співачка.

Розмова з Катею зайняла значно більше часу, аніж планувала Віола. Та того дня не було призначено жодної репетиції. Відразу після цього вона побігла за Орисею в садочок. Зима, і о п’ятій вже смеркається.

Дорогою додому мала щось лопотіла про свої надзвичайно важливі справи. І скільки Віолка не просила її помовчати, — на морозному повітрі можна легко застудити горло, як усі вокалісти затаврувала вона у своїй пам’яті, — та й хвилі не могла стримати язик за зубами.

— А татко вже вдома? А що ми будемо вечеряти? — сипалися одне за одним запитання, які занурена у себе мама, здавалося, й не чула.

— Ой, я зовсім забула про вечерю, — схопилася Віола.

Сама вона вже кілька днів поспіль не відчувала потреби у їжі і лише різкий біль у шлунку примушував її заглянути у холодильник.