Ника Никалео - Любові полум’я

Її серце стискалося і гупало, наче йому було мало місця у грудях. Там щось рвалося і клектало, билося і розривалося від нестерпного всеохоплюючого болю.

Це був розпач людини, яка нічого не могла змінити. Біль людини, яка боролася зі своїм внутрішнім демоном. І від того робилося ще гірше, бо ридала сама душа.

А як весело і безтурботно усе починалося… Вони навипередки спускалися з Буковелю. «Хто останній, той ввечері дає концерт перед каміном!». Віола сміялася від радості і веселощів. Навіть, якщо вона і прийде останньою, бо ж їхала поруч зі старими гірськолижними вовками, то заспівати одну-другу пісню буде їй лише у задоволення. Бо спів — це її стихія, це — її життя, бо Віола — оперна діва…

Мороз майже одразу проліз крізь її тоненьку атласну піжаму. Але скуйовджені думки заплутали те відчуття у суперечностях: чи то її просто лихоманило від спогадів, чи то вона справді змерзла. Віола стрепенулася, коли торкнулася свого холодного, роз’юшеного носа і ввійшла у кімнату зі заскленого балкону звичайної сихівської панельки.

Задзвонив домашній телефон.

— Віолко, — насиченим низьким голосом заговорила трубка. — Доброго ранку, дитино!

— Доброго ранку, Медеє Феліксівно, — майже прошепотіла. — Я вже збираюся. За годину, як і домовлялися, буду у вашому класі.

— Почекай-почекай, — перервала її. — У нас сьогодні має бути прослуховування. Завкафедри захворів, тож попросили мене… Віолко, давай перенесемо репетицію на завтра, на четверту. Ти зможеш?

— Добре, — з полегшенням видихнула Віола. — Дякую, що передзвонили.

Зграбна жагуча брюнетка кішкою пройшла у ванну і стала під гарячий душ. Хотілося зігрітися від холоду і тремоло в грудях.

Цівочки води лагідно оповивали її смагляве і все ще пружне тіло, стікаючи долі. Навіть після народження доньки Віола не втратила своїх дівочих форм. Невисока, з акуратними опуклостями, вона була схожа на витвір великого скульптора, якому ніби не старчило матеріалу. І він усі свої задуми втілив у зменшеній формі. Натомість, не пошкодував фарб і усіх їх відтінків для завершення образу своєї Галатеї. Каштаново-шоколадне в’юнке волосся обрамлювало овальне, злегка рум’яне обличчя з рівним благородним носом. Чорні, як терен, звабливі очі скоса визирали з-під двох чітких, розкинутих крилами брів.

Перше враження по собі Віола завжди залишала двояке, навіть парадоксальне: магнетично приваблива молода жінка, однак, здавалося, неприступно пихата. Та це було лише перше враження. Цим вона не допускала у свій світ чужинців. А ті, хто пройшов випробування часом і її інтуїцією при подальшому знайомстві, завжди були спантеличені Віолиною щирою і доброзичливою натурою.

Парувала вода, парували її думки. Хотілося заритися у подушку, накритися пуховою ковдрою, заснути солодким сном немовляти і… прокинутися легко і радісно, як-то було донедавна.

«Треба терміново з кимсь поговорити!»… схопилася за рятівну ідею бідолашна. Загорнула волосся у традиційний рушниковий тюрбан на голові і, накинувши на себе нагрітий на батареї махровий халат, набрала номер подруги.

— Привіт, Катю! Ти маєш для мене час? — заговорила благальним тоном.

— Зараз у мене пацієнт, Віоло. Трапилося щось серйозне? — психолог за фахом, відразу розпізнала її стурбованість.

— Я не знаю. Ти мені потрібна, — ніби заклинаючи.

— Зрозуміло. Віолко, приїжджай десь так за дві години. Потерпиш?

— Якраз добре. Дякую, Катрусю.

— Ну, цілую тебе. Тримайся, — і відімкнулася.

Поки вони говорили, Віолі було легше. Вона, ніби вхопилася за звичну теплу буденну річ, яка не тривожить і не турбує. А тепер її знову оповила тягуча туга.

Вона вставила у CD-плеєр оперний диск «Тоски» Джакомо Пучіні і ввімкнула його майже на повну потужність. Жоден інший твір із її багатої колекції класики не зміг би так точно відтворити глибокий психологізм її душі.

Віола почала збиратися. Ненароком зачепила стос книг і альбомів. Один з них випав. Весільний… Підняла і розкрила. Вона. Така ще юна і він — зовсім хлопчина! «Тепер так рано не одружуються. І правильно роблять». А ось, він дивиться на неї із невдоволенням. Чому? Адже це — весілля. А… пригадала: шампанське з келиха лише відпила (горло боліло), а йому довелося бокал спустошити до дна. Не любить цей напій досі. Але вже тоді не міг приховати свого буркотливого характеру. Та Віолина наївна молодість сподівалася, що це минеться.

А ось, світлини з хрестин Орисі, їх любої донечки, Віолиного сонечка. Здається, що то було недавно. А вже майже п’ять літ минуло! Яка вона тут манюсюпусенька. І Андріян безмежно щасливий, цілує Віолу. Так хотів доню… І куди це все поділося? Чому десь дорогою літ розпорошилося це відчуття щастя?