Ника Никалео - Любові полум’я

За все на світі слід платити, бо все має свої ціну. Банальна істина. Добро завжди повертається добром, зло — лихом. Добрі наміри можуть стати отим злом, бо добрі наміри і добрі вчинки — не одне і те ж.

Кохання може бути ватрою, воно може бути вогником в печі чи в звичайній групці, на якому доволі легко та комфортно варити обід чи смажити яєчню. Але воно може бути і неконтрольованим. Коли закохуєшся про це не думаєш, коли кохаєш — віриш, що маєш силу приборкувати стихії.

Тож «Любові полум’я» вирвалося на волю і зараз ти тримаєш його в своїх руках, дорогий читачу. Читай і ти, звісно по-своєму втямиш описане, але, однозначно, байдужим не залишишся:

«Не знаю, що діється, але відчуваю, наче мені зі спини спадає, сповзає скеля… це вона мене тягла додолу раніше, а зараз, мене наче хтось вхопив і тягне-тягне угору з непомірною вселенською силою. О-о, як мені стало легко! Який же тягар був у мене на плечах! Морок світлішає, холод відступає з космічною швидкістю. А я лечу на той голос чи голоси, що кличуть з подвоєною силою. Я потрібен… я залишаю це відлюдне, містичне місце… я лечу додому! Неси мене голос, несіть мене крила! Тепер я маю крила і вже не повернуся сюди! Світло… Кохання… Життя… І Ти!»

Щасливого лету тим крилам. Читачеві — приємного читання! І хай ваш вогонь вас не обпікає, лишень гріє добрими вчинками.

Дара Корній, письменниця

Віктор перемкнув на ближнє світло і трохи скинув швидкість. Злива, що пеленою впала на скло, заступала тепер дорогу, наче цупкою кулісою дощу. Їхати було складно. До того ж чомусь плуталися думки… Збивалися в купку десь в одній частині мозку, і стояли там сюрреалістичним клубком без логіки. Він нервував, але якось ніби теж не по-справжньому. Тепер він відучився злитися довго. Він просто моментально забував про причину свого гніву, а відтак це напруження ставало безглуздим, і він розслаблявся. Але і стан його спокою видавався йому якимсь дивним, напівспокійним, напівреальним. Розум був затьмарений вигадливими образами, що виникали із нізвідки, і туди ж зникали, не затримуючись у свідомості надовго. Власне, Віктор не міг з точністю сказати про що він думає в конкретний момент часу, і чи він конкретно щось відчуває. Усе змішалося: емоції, спогади, дійсність. І ця бісова злива поглиблювала його стан! Він не розумів, що з ним коїться і що мав робити кожної наступної хвилі. Втомившись від напруги самоконтролю, він вирішив не боротися зі собою, а просто віддався на волю того, хто його вів…

Мокра, слизька гірська дорога з вибоїнами і болотом робилася усе складнішою в міру того, як підіймалася вище. Добре, хоч машин не було. Він силувано вдивлявся поперед себе, але окрім пошарпаної брудно-білої лінії зліва від капоту нічого не було видно. Лише три-чотири метри фори і… мокра завіса.

Періодично подзвонював телефон, та Віктор вихоплював тільки синове «тату!». Гори і щедрий, ніби тропічний, дощ глушили сотовий сигнал. Навігатор теж вийшов з ладу.

— Алло? Алло? Собача погода! — вкотре вигукнув Віктор і хотів було вже кинути телефон на сидіння поруч, та він знову задзвонив:

— Тату …и ме… чу…ш? — нарешті долинуло переривчасто.

— Так, говори, сину! Я чую!

— Ти вже їдеш? Ми у ре…імації, ма…і зро…ли промивання ш…нка. Чуєш, тату?!

— Я погано тебе чую, по-га-но! Тут… погода. Потоп…

— Не хви…йся! Вже все… Не тр…а… — і голос зник у громовій блискавці, що смачно шарахнула десь поруч.

У Віктора від несподіванки аж смикнулася ліва рука і він трохи не вискочив на зустрічну. На щастя, жодного автомобіля поруч. З повідомлення сина він мало що зрозумів. Таню відвезли до реанімації. Про її отруєння кінською дозою снодійного дізнався ще тоді, коли їхав сюди. Напевно, треба було одразу завернути, та він не зміг, мусив побачити її, поговорити. Можливо відкласти час від’їзду до Італії, бо те, що Тетяна спробувала накласти на себе руки, дуже змінювало його плани. Розумів, що не може кинути у таку мить дружину. Це буде виглядати слабкодухо та жорстоко по відношенню до дітей. Віктор запізно зрозумів, що не зможе це пояснити Віолі. Був переконаний, що вона не захоче слухати його пояснення. Хоча вона завжди усе приймає.

Тетяна — жінка не зі слабких. Її отруєння виглядало радше спланованим, аніж актом прояву безволля. У стресових ситуаціях вона завжди вміла сконцентруватися, мислила холодно і розважливо, як не кожен мужчина… Вікторові на мить захотілося, ні він зрозумів, що десь там глибоко, у найтемнішому закамарку свого єства, він пекельно бажав, щоб ніхто не дізнався про спробу самогубства дружини. Хай би так заснула тим добровільно викликаним сном і вже ніколи не прокидалася. І не відчував гріховності свого прагнення. Хіба ніхто і ніколи не хотів, щоб його дружина зникла безслідно з його життя?! Раз, колись, а так-таки буває… Але дзуськи! Не все так просто, бо це вирішило б усі проблеми, що Тетяна йому свідомо створювала. Розлучення, поділ майна, стосунки з синами, і постійні скандали, істерики і сварки. Він давно уже перестав відчувати до неї хоч що-небудь. Вона стала для Віктора членом його родини, як брат, або сестра. Тетяна просто була у його житті, як невід’ємна його частина, дуже обтяжлива зі своїми вимогами і докорами. Хоча він зауважив, що її донедавна особливо не турбувала відсутність близькості, яка якщо і виникала часом, то не приносила колишнього внутрішнього зближення, порозуміння і гармонії. Може теж когось мала? А може і їй уже нічого не хотілося від Віктора. Хіба лише окрім задоволення її побутових фінансових потреб. Швидше друге. Була морально стійкою. Це він добре знав. І не надто темпераментною, щоб бути хтивою. Саме тому і одружився з нею. Його дружина була надійний бізнес-партнер. На неї міг розраховувати будь-якої миті, бо могла замінити його, підтримати і повести справи не гірше, а іноді навіть значно вигідніше. Але так було раніше. А потім вона розлінилася, втратила енергетичний запал, коли Віктор сам, без допомоги її батька, почав будувати свою невеличку імперію. Вона тішила своє самолюбство перед іншими жінками, чоловіки яких не були такими пробивними і успішними як її. Могла собі дозволити набагато більше, ніж інші, і мабуть цього їй було досить. Скидалося на те, що її турбував лише статус-кво, зовнішній антураж. Зрозумів це і не засмутився. Його теж усе влаштовувало. Так навіть зручніше — скинув обумовлену суму на картку і не паришся. Чергові компліменти, квіти на свята, дорогі статусні подарунки на уродини і річниці — і ти ідеальний чоловік в усіх проявах.