Ника Никалео - Любові полум’я

Тому тепер, тепер коли він вирішив піти від неї, вона затремтіла перед крахом такого здавалося б благополучного життя. Її королівство постало перед неуникненним руйнівним землетрусом. Віктор забив би на усе, якби не цей випадок з отруєнням. Тетяна задіяла останній аргумент, важку артилерію. Він розумів, що вона свідомо маніпулює ним, але нічого не міг зводолати. Краще б вона не вижила! І нічого такого в його думках немає. Хто, ну хто не мріяв, щоб його дружина раптово померла і звільнила його від своєї надокучливої присутності у житті?! Не почувався винним за такі думки. Чорта з два! Він по-справжньому закохався в іншу жінку, у справжню жінку: слабку, але і сильну у своїй слабкості, ніжну, беззахисну і турботливу… Чи була така тільки з ним? Не думав про це. Знав, що вона тільки його, а бажає її уся публіка в залі. І це його заводило ще більше. Як, як вона буде там, в Італії без нього? Не міг її відпустити, але Танька сплутала усі карти! «Хитра потвора, нічим не погребувала», подумки вилаявся Віктор. Тепер він мусить залишитися тут, біля її ліжка, аж допоки вона не встане на ноги, не очуняє остаточно. «От, стерво, усе продумала! Вдушити її мало!», — злився Віктор, щоразу пригальмовуючи перед несподіваними хвилями рясніючої зливи.

Двірники на склі не встигали змахувати пелену дощу, як усе нова й нова вода заливала лобове скло. Продовжувати їхати ставало надто небезпечним. Треба було звертати на узбіччя і перечекати, але й тут, на перевалі з гори могли піти селі і це теж було лихою небезпекою. Віктор вирішив не ризикувати ще більше і перечекати негоду вдолі біля якоїсь кнайпи чи хати… Уже доїжджав до найвищої точки Яблуницького перевалу, як раптом невідомо звідки на дорогу, метрів п’ять перед капотом, вискочило якесь чортеня, схоже на зайця, і втупилося в Віктора круглими голографічно-червоними очима. Він вкляк, його тіло враз вкрилося холодними крапельками поту, спітніли долоні… Грім калатав, як у велетенські бубни, витримуючи паузи лише на спалахи блискавки, а зайченя стояло посеред дороги, зіп’явшись на задні лапки, наче укопане. Віктор гучно гримнув по сигналу, різко витиснув гальма, знаючи наперед, що його понесе, і… буквально вискочив, як з трампліну, у провалля з потоком сходившої грязюки, зламавши парапет, наче сухенький сірничок-недопалок.

Його розум прояснився одночасно із фотоспалахом блискавки, яка освітила глибочезний басейн провалля. Лише на кілька секунд авто, ніби застигло у повітрі високо над землею. А Вікторові здалося, що він встиг закарбувати у пам’яті усю моторошну красу грізних грозових Карпат. Довкола панувала фантастична мара… Вона оповивала густим білим димом землю, дерева, дорогу і річку десь позаду. З гір повзли чорно блискучі маси, захоплюючи з собою дерева, наче хтось хотів стягнути карпатські ліси, як густий махровий халат з тіла. Подекуди котилося велетенське каміння, перескакувало через дорогу і, розколюючись, падало долі. І тільки тонюні зорі-свічечки вікон місцевих хат, що незворушно трималися місця, нагадували про те, що усе тимчасово, усе це завжди минає.

Віктор вчепився обома руками в кермо, ноги зсудомлено усе ще впиралися у підлогу і педаль гальма. Його тіло напружилося, нап’ялися м’язи перед неуникненністю зіткнення з землею. Стало зрозумілим, що це кінець. Страху не було. Навіть якщо він і не вилетить з машини під час удару, то вмить загине… Але раптом час ніби зупинився, машина зависла у сліпучому сяйві блискавки… Думки зі швидкістю світла змінювали одна одну…

Ось він малий, п’ятилітній гуляє сам по узбережжю. Море лагідне і тепле, зовсім не страшне. Так і хочеться скупатися і навчитися нарешті плавати, а потім показати мамі, що може сам. Вже ніжки омивають грайливі хвильки, як раптом: «Вітю, Вітасику стій!» — кричить позаду мама. «Де ж ти був?! Стій, не йди у воду! Ми тебе півдня шукаємо! Не лізь, не можна, синочку-у!» Обернувся і побачив як вона біжить берегом до нього. У неї жахливо перелякане обличчя, страшні бездонні чорні очі…

А от він вже підліток, жене на мотоциклі навипередки з товаришем. Вітер в обличчя, сміх, вони перегукуються, але їх голоси глушить рев двигунів старих агрегатів. Дорога вузька та асфальтована, вздовж узбіччя усе ще лежить гравій. Невідомо яким чином він зачіпає одним колесом те каміння. Його заносить, він починає падати, кладучи мотоцикл на лівий бік і, тут же розмикаючи пальці рук, відпускає залізного коня. Той за законом інерції зі скреготом ковзає уперед, залишаючи Віктора катулятися за собою. Відчуває як нестерпно пече здерте асфальтом плече, заливає гарячим теплом ліву ногу, але він встає і сміється…