Ника Никалео - Любові полум’я

— Мені нічого такого не хочеться! — раптом незворушно повідомила.

— Ти мене зовсім заплутала! То «ні про що інше думати не можу», а то «не хочеться».

— Правильно! — підтвердила вона свої слова. — Я можу думати тільки про нього, згадувати усе, що було. Все. Крапка. Як сексуальний партнер він мене чомусь абсолютно не цікавить!

— Дурненька, це і є справжня пристрасть, — ніби відкрила їй очі.

— Я завжди була впевнена у тому, що пристрасть — це саме плотські бажання, — заперечила Віола.

— Так, насправді є пристрасне кохання з усіма наслідками. І коли тобі тьмариться увесь світ ще до початку якихось стосунків, то це і є лімеренпія, або пристрасть.

— Лімеренпія? Вперше чую, — щиро здивувалася Віола.

— Один відомий в Америці психолог, Теннов, працював над цією проблемою більше десяти років. Він довів, що саме таке кохання відрізняється від іншого гострою емоційною нестабільністю і коливаннями між захопленою ейфорією та маніакальною невпевненістю і ревнощами. Пристрасть не зводиться до сексуального потягу і потребі у сексуальній близькості. Мотив сексуальності у ній — явище підкорене, другорядне…

Віола слухала Катю із зачудованим поглядом. У ній боролися суперечливі почуття: сором, жаль до самої себе і відраза до проголошеного подругою.

— Скажи мені, Віолко, — Катя запнулася, — але можеш не відповідати, якщо не хочеш…

— Ні-ні, запитуй! Які вже тепер секрети?

— У тебе, окрім Андріана, в житті хоч хтось був?

— Ти що? — обурилася. — Як можна?!

Віола спантеличено стисла пухкі уста і відкинулася у великому м’якому кріслі.

— А як Андріан? — поцікавилася Катя.

— Як завжди, весь у роботі. Фірма поглинає увесь його час і емоції. А може йому і байдуже…

— Я так і думала. Усі програмісти однакові, як ті програми, що вони складають: нулик і одиничка, два нулики і дві одинички і т. д… Ну, тоді тобі простіше.

— Здається, твій не такий, — зауважила Віола.

— Тільки на якусь крихту, — посміхнулася кутиками вуст Катерина.

Вона почала заварювати каву і обмірковувати ситуацію, у яку потрапила її найближча подруга.

У самої Каті перший шлюб видався невдалим. Чоловік — тюхтій і нездара, прийшовши на усе готове, і не думав якось утримувати новостворену сім’ю. Усе, що мала Віолина подруга, заслуга її батька. Він — головний архітектор Львова щомісяця навідувався до доньки га двох дорослих онуків не тільки із теплих родинних почуттів, але й щоб матеріально підтримати їх.

Юрко, її колишній, підкупив молоду і недосвідчену Катрю оберемками троянд, романтичними вилазками на природу і своєю атлетичною статурою. Та як тільки його закоханість минула, припинилися поїздки за місто, обожнювання і ніжності. Тоді ж його молодій дружині приїлися і скульптурні рельєфи на його тілі. Вони почали лаятись за кожну дрібничку. Намагалися якнайболючіше вколоти і образити одне одного. Згодом звикли до таких сімейних міжусобиць.

Отримавши університетський диплом психолога, Катя довгенько не приступала до праці. «Недолуга спеціальність!», казала вона і розчинялася у сімейних турботах. Та коли її благовірний почав собі ще й подружок заводити, не витримала і розлучилася. Ще й за ремонт у квартирі, де вони жили, її тато змушений був повернути зятеві гроші. Ремонт — єдине, на що спромігся дорогоцінний Катрин чоловічок. Відтоді його, як вітром здуло. Зник і, навіть, не телефонував.

Катя вийшла заміж вдруге за значно старшого мужчину, теж з попереднім досвідом шлюбу.

— Ну, і чудово, що набагато старший, — оптимістично переконувала вона батька. — Буде без цих ідіотських сорокалітніх фортелів! Наїлися вже. Дякую, досить.

Їхній шлюб не блищав закоханими очима і пристрасними поглядами. Але спокійна сімейна гавань, очевидно, влаштовувала цих двох ділових людей. Костик заробляв чималі гроші, працюючи програмістом в одній із компаній з іноземними інвестиціями. Був щиро захоплений роботою своєї теперішньої дружини, наголошуючи, що вона — альтруїстка. Адже, за такий мізер, на його думку, допомагає людям вирішити складні життєві питання.

— Ти знаєш, я мабуть, вже піду, — схопилася Віола. — Мені ще треба вечерю зготувати.

— Не поспішай, розслабся, — Катя тихенько увімкнула «Енігму».

— Не треба! Мені і так тоскно, — емоційно зреагувала на екзистенційну музику.

— Ні, я хочу, щоб ми з тобою поміркували, порадилися… Ти ж за цим прийшла? А я не зовсім зрозуміла увесь трагізм ситуації. Щось не так з тобою.