Ника Никалео - Любові полум’я

Та за якусь мить, опанувавши себе, сказала:

— Посидь тут трохи. Не виходь із авто. Мені потрібно переговорити з однією людиною.

— Ти надовго? — поцікавилася дівчинка, провівши рукою по заплетеному у тугу косу волоссю.

— Якщо затримаюся, передзвоню.

Жінка у червоному впевнено вийшла з машини і попрямувала до охорони санаторію.

— Доброго дня, пані, — привітався дужий хлопець у формі, тільки-но вона підійшла до нього. — Вам до кого?

— Добридень. Я хотіла б провідати Потабенка Віктора Петровича.

— До цього пацієнта візити заборонено, — відповів не замислюючись.

— Чому? — було видно, що її повністю спантеличила його однозначна відповідь.

— Він сам так звелів. Право на відвідування має тільки його син.

— Який?

— Я знаю тільки одного.

— Розумієте, я проїздом лише на три дні з Мілану. Завтра від’їжджаю до Одеси, звідки поромом у Стамбул. Перекажіть йому будь ласка, можливо він передумає, -благально дивилася у незворушне обличчя охоронця.

— Пані, ви йому хто? — запитав хлопець, зображаючи втому на своєму обличчі.

— Я, я… — вона розгубилася від такого, здавалося б простого запитання. — Я давня подруга. Дуже близька подруга…

— Пані, подруго! Близька подруго, — нахабно почав охоронець: — Пояснюю вдруге: він не приймає ніяких осіб, особливо це стосується жіночої статі. Все!

Хлопець розвернувся і, сплюнувши, зайшов у будиночок для охорони.

Вона, боляче вражена зверхнім ставленням, від якого уже давно відвикла на чужині, вже хотіла повернутися до машини, але мить помисливши, передумала і натиснула на ручку дверей до охоронця.

— Тоді ось… — вона розкрила долоню в рукавичках, у якій лежав сріблясто-білий ланцюжок з кулоном у вигляді половинок двох сердець і меншим, цілим третім. — Передайте йому будь-ласка.

Охоронець, який сидів за столом, перегнувся через нього і здивовано поглянув спочатку на ті нехитрі клейноди, а тоді на даму у капелюсі. Порше, на якому приїхала, дорогий одяг на ній, вишукані манери і її благородні риси обличчя, примусили його задуматися. Певно те, що потім прочитав ще й у її очах, щось його таки зачепило, бо він уже приязніше сказав:

— Потабенко не розмовляє. Лише іноді пише записки. Він, навіть, дружину до себе не дозволяє пропускати.

Вона, наче скам’яніла. Стояла, як укопана, і тремтіла. Десь глибоко з душі підіймався гострий пекучий біль ще більшого розпачу, ніж того, коли побачила його знерухомленим у візку Віола примусила себе не завити, а лише випустила тяжкий стогін.

— Я передам йому це, — прочитавши усе непочуте на її обличчі, він з сумом глянув на маленький скарб. — Єдине, чим я можу вам допомогти, так це повідомити, що зараз якраз почався час прогулянок по обіді. І, можливо, він буде у парку з сином, який до нього приїхав.

— Дякую вам, та я уже його побачила, — просльозившись, сказала вона.

І переклавши у його велику руку ланцюжок, тут же потягнулася до гаманця.

— Не треба, — одразу зрозумів її жест охоронець. — Мені тут дуже добре платять.

Віола вийшла на вулицю. Ще раз глянула у бік парку, пацієнта у візку там не було. Плавним рухом вона зняла капелюха, під яким приховувалася голівка з акуратним каре. І сіла у свій автомобіль.

— Ми даремно сюди приїхали, мамі? — поцікавилася донька, коли та сіла у машину.

— Ні, Вікі. Все О.К. Я зробила усе, що могла. І віддала те, що давно хотіла віддати… — відповіла Віола, завівши двигун.

— Дзвонив daddy, — повідомила дівчинка. — Хвилювався, що у тебе відключений телефон.

Віола глянула на свою мобілку. Справді, сіла батарея. Вона ввімкнула зарядку.

— Honey, always it’s okay! — запевнила чоловіка. — No-no, I am fine. Yes, I saw him. But… I’ll tell you later… I love you too. І miss you, honey!

— Ну, поїхали, Вікторіє! — і Віола рушила з місця.

Коли вони звернули з дороги, що вела до пансіонату, і виїхали на кільцеву Трускавця, вона пригальмувала. Скрушно оглянулася у бік сумної будівлі і, з якимсь незрозумілим, прихованим для дитини змістом сказала ніби сама собі:

— Змінювати щось — страшно, тому що не знаєш, що буде далі… Доля всміхається часто, та не усім. Але якщо б я колись не змінила свого життя, то ніколи так і не дізналася б, яким воно могло би бути.

— Я люблю тебе, мам!

— І я тебе дуже люблю.

Ніка Нікалео — псевдонім української журналістки і письменниці, автора і ведучої літературної сторінки на ТРК "Львів", генератора ідей і двигуна Львівського жіночого літературного клубу. Вона співпрацює з журналами "Ангелятко" та "Пізнайко", газетами "Високий замок" та "Життя. Історії". "Усе роблю з любов'ю" — таке її гасло. Пристрасна любов до рідного краю, "гордої хвоїної краси Карпат" ниточкою походить крізь усі її твори. Цей позитив і доброзичливість авторка вкладає у свою творчість. Омріяна відзнака у фіналі конкурсу "Коронація слова — 2010" з романом "Dolce Vita…" стала каталізатором активної літературної діяльності. У 2012-му році оповідання "Проклята" було визнане одним з найкращих у конкурсі новел від міжнародного літературного журналу "Zeitglas" ("Склянка часу"). У 2013-му році "Віола", як у народі вже прозвали роман "Любові полум'я", публікується з відзнакою "Вибір видавця" від українського літературного Оскара у видавництві "Аверс".