Ника Никалео - Любові полум’я

Її душа і тіло тріпочуть від страху і хвилювання. Та голос звучить впевнено і вільно. Вона іде поміж вогнями доріжки до мольфарки. Коли наближається до неї впритул, ставить тремтячими руками свічку долі на якусь фотографію, що витягла із внутрішньої нагрудної кишені своєї куртки. Світлина несподівано спалахує і жінка миттю вискакує із палаючого відьминого кола.

Враз страшенним гуркотом вдаряє грім і зовсім поруч погрозливо зблискує блискавка. Роздвоївшись, вона сягає одним кінцем у прірву з тяжкими грозовими хмарами, а іншим гучно влучає у старе сухе дерево за плечима молодої відьми. Жінка тільки й встигає оглянутися і, кинувши долі ножа і пожертву, вистрибує з вогняного кільця.

Просто туди ж, де мить тому вони стояли, падає палаюче дерево, по-старечому рипнувши своїм пересохлим стовбуром. І лише його розлоге гілля магічним чином зриває з голови відьми хустку, що приховувала довгі чорні пасма волосся.

— Недобрий знак, — схарапуджено шепоче вона собі під ніс. — Недобрий…

Подруга вмить обхоплює її обома руками. Вони так і стоять, обійнявшись, спостерігаючи цей смертельний вогонь, що пожирає їх жертву. Він злостиво і отетеріло танцює свій полум’яний танок, отримавши тільки маленьке тіло бідної тваринки і лише часточку одягу на поталу. Жінки із жахом на обличчі усвідомлюють, що зараз на тому місці могла бути одна з них.

У горах погода стрімко змінюється. Гроза швидко вщухає. Її відгомін вже чути тільки з-під ніг.

На горі стає тихо і вогко, неначе в обителі Перуна, що розвернувся тут на своїй золотій колісниці, запряженій крилатими білими і чорними жеребцями. Обважнілі хмари опускаються нижче і, сяючи різдвяними вогнями, плачуть і тужать уже в долинах.

— Йдемо! Нам тут більше нічого робити, — з якось незрозумілою її супутниці тривогою, каже відьма.

— А вогонь?

— Що вогонь?! А… він догорить сам. З тобою усе в порядку? — цікавиться вона, зауваживши смертельну блідість обличчя своєї подруги.

— Ні, — кволо відповідає інша. — У мене розколюється голова і здається трохи нудить.

— Я так і знала. Йдемо до машини. Я поведу її.

Вони мовчки спускаються. Серця обох переполохано стукотять. Відьма, обдумуючи свої подальші дії, міцно тримає під руку свою подругу, яку колотить у справжній лихоманці. І вона двічі, а може і тричі ковзає чоботами по глевкому глиняному болоту. За останнім разом вона все ж не втримується і падає, повністю вимастивши свій білий одяг у суміші багна із зеленню…

"Що сталося, кохання моє? Я досі не можу зрозуміти. Мене досі мордує почуття провини, що я зробила щось не так. Чимось порушила щирість наших стосунків, глибину наших почуттів. Але і не знаю, що зробила не так. Де послизнулася і де помилилася, чим тебе образила? За що ти мене відштовхнув від себе? Чому?!

Ти увірвався в моє життя, як потік свіжого повітря. Я вдихнула тебе раз і відтоді тільки тобою і живу. Бачу тебе у всьому, що мене оточує: люди, будинки, машини, речі, птахи… Ти — вранішнє сонце, яке бадьоро підіймається над сонним Міланом з його нескінченними, по-львівськи вкритими бруківкою вуличками. Кожен твій промінчик лагідний, ніжний, незбагненно пестливий і водночас пристрасний. Я люблю тебе! Повертайся!"

"Морок… Чорний важкий морок страшного своєю незрозумілістю світу… Я падаю у в’язкий темний океан… Але мене хтось втримує. Я нікого не бачу. Це — чиясь невидима воля. Я собі не належу. Тримай мене, тримай! Не хочу вниз, мені треба вгору, до світла, якого тут на дні не видно… Я тут чужий. Це не моє місце, я тут не з власної волі, випадково. Мені тяжко дихати і складно дивитися — я бачу все одразу… Хто я? Що я? Мені треба повернутися… Але куди?!"

"Кожен день мені схожий на попередній. Ще двадцять чотири години без тебе. Чужі люди, чужі обличчя. Я вдивляюся у них, у надії раптово зустріти тебе. Я знаю, що це нереально, я знаю, що я божевільна, але я вірю. І це останнє, що в мене залишилося, це віра і надія у те, що ти повернешся. Не знаю як жити без тебе…"

"Мілан… Люди тут привітні, чуйні і щирі. Дуже схожі до нас, українців. Хіба лише веселіші і з невиправною вірою у своє майбутнє. Я вчуся від них вірити! Я завжди мріяла потрапити до Італії. Це — terra creative, тут звук мого голосу резонує так, наче я співаю у соляній шахті, тут звук пливе куполом, огортає і вертається, наповнює усе єство і все довкола одним-єдиним змістом, однією аурою… І я гойдаюсь на хвилях цього блаженства… Але мені усе це потрібне… тільки поруч з тобою. Без тебе це лише феєрверк на чужому святі… Коханий! Якби не було музики, я б уже давно померла. Моя душа відлетіла б одразу тоді, коли зник під дощем ти. А так я ще існую, мушу дожити до твого повернення. Бо рано чи пізно, але я тебе побачу, обійму і все розкажу. Я усе ще чекаю твого дзвінка! Чому ти постійно не в мережі? Ти — поза зоною досяжності у будь-якому смислі. Невже ти не розумієш, наскільки мені тут важко… Важко дихати без тебе. Ні, я не скаржуся! Я лише глибоко потребую тебе. А все решта я зможу. Я вірю, що одного дня, коли згасне день і на зоряний небосхил викотиться місяць, ти подзвониш у мої двері. Правда-правда подзвониш! Може ти ще про це не знаєш, але я — так. Бо… я чекаю тебе, мій коханий!"