Ника Никалео - Любові полум’я

"Я вже ніби звик жити у цьому світі. Ні, не так… Тут не живуть, тут перебувають. Хоча скільки я тут не є, ще нікого не зустрів. А може я ще не навчився когось бачити, бо хто зна як я сам виглядаю?! Нікого, ані душі. Лише страхітливі безколірні світло-тіні напівгір, напівбудинків і живого океану. Та я вже не падаю у нього, я вже навчився балансувати. Мене втримали і я чую як хтось кличе мене туди… де тепло… де світло… де ти…"

"У нас красива велика квартира. Вона повністю вмебльована і видко, що з великою любов’ю та смаком. В Орисі є своя кімната, вона щаслива. Почала ходити до музичної школи, закохалася у фортепіано. Вчиться швидко, спочатку плакала, що не розуміє нікого, але італійська, як українська — пісня, а не мова. Іноді вже вставляє їхні слова. Я тішуся її успіхами. Вона — не я, вона не сумнівається, а просто йде вперед.

Наше життя тут зовсім інше. Звичка прокидатися рано виявилася дуже корисною. Бо обід тут довгий, siesta — усі відпочивають зі смаком. За цей час встигаю стільки, що мій імпресаріо каже, на дві родини вистачить. Зате я маю купу вільного часу увечері. Роблю тут зранку розспівки — акустика, як у концертному залі! Я уявляю як ми разом щодня будемо сюди повертатися. Пити вино на терасі і їсти пасту по-італійськи. Я завжди накриваю стіл на трьох, а раптом ти приїдеш саме цієї миті! Хоча ти завжди зі мною, ти мене не відпускаєш. Я живу тобою, ти в мені. Ти мій! Хоча б подзвони, мій телефон не вимикається вже кілька місяців відтоді… Не зрозуміла, що сталося. Не знаю. І питати не буду, коли ти будеш поруч. Кохаю тебе і чекаю, ми чекаємо. Ти нам потрібен!"

"Морок… морок… страх… холод… Де я? Чому я тут? Як довго я тут? Ти мене далі кличеш і я вже відчуваю, що підіймаюся… Я знаю, що океан мене не дістає. Він намагається сягнути мене, зачепити своїми високими — хвилями, та я вже навчився ухилятися і хапатися за промінчик твого заклику. Спочатку він був тонким, невидимим, а тепер стає об’ємнішим і впевненішим серед цього світу напівтіней і чорної криги, що дихає, що жива, як і той океан… Я йду звідси, я підіймаюся… Клич мене, бо тільки світло твого голосу здатне витягти мене звідти. Тут холодно, дуже холодно…"

"Кожного дня я завантажую себе роботою. Тричі на тиждень мій імпресаріо поставив мене на головні партії. Я щаслива від того! Бо тут переповнені зали, вдячна публіка, розкішний симфонічний оркестр. А які тут костюми, коханий: з натуральних шовку, атласу, оксамиту, навіть голандські мережива є! Я такого ніколи не бачила, а тим пак не одягала! Мій імпресаріо каже, що скоро про мене мріятиме Конвент Гарден і Метрополітен Опера. Смішно, але це я про них завжди мріяла. Він дбає про мою промоцію, цей сер Рей Сандерс. Він англієць, але його мати — італійка. Тут ще існує культ матері, коли її слово для сина — закон. Я це бачила, коли ми ходили до них на обід. Це так зворушливо! Усе тобі розповім, коли приїдеш.

У мене накопичилося стільки "чому", що я вже вирішила і не питати. Не знаю, але напевно, не варто на це витрачати час. Життя надто коротке і все відбувається так швидко, що виясняти стосунки — означає вбивати те, що є доброго, світлого між тобою і мною. Кохаю тебе і край! Навіщо ще щось говорити. І ти кохаєш мене усім серцем, я знаю. Тепер я це точно знаю! Бо скоро, зовсім скоро ми будемо разом. Повертайся! Де ти там заблукав?! Хто чи що тебе там тримає? Ти потрібен нам. Дуже-дуже потрібен! Коханий, ти навіть не уявляєш, скільки світла і кохання ти подарував мені і даруєш далі. Скільки спогадів і одночасно сподівань ти дав мені. Я переповнена почуттям, переповнена очікуванням. Повертайся, життя моє! "Я кохаю тебе як ніхто і ніколи не кохав!" Пам’ятаю твої слова і тобі ж їх повторюю уже від себе."

"Як тоскно і холодно у цьому місці… Не розумію навіщо я тут стирчу, навіщо левітую серед цієї безглуздої пустоти. Страшний, чорний, липкий океан залишився там далеко-далеко унизу. А я наче вже і вище, але все одно не відчуваю виходу звідси. Усе є одно і то само: гора-діл, ліво-право… Я втомився… нестерпно втомився скнидіти у небутті… А голос, твій голос лягає променем світла, розігріваючи тутешню атмосферу, розкраюючи завіси лячних хмари. Він — мій дороговказ, по ньому я здіймаюся, сам не знаю як. Але не замовкай так надовго! Я гублюсь у пітьмі, коли тебе немає. І знову падаю вниз, де мене з моторошною радістю чекає живий океан. Я боюся його… я його відчуваю… а хочу відчути тебе!"

"Життя не стоїть на місці — воно розвивається і вносить свої корективи. Коханий… Щастя моє… Любове моя і надія… Ти зрозумієш мій вчинок і вибачиш, бо ти мене кохаєш. Я мусила так вчинити. Інакше нам неможливо буде вижити тут утрьох. Інше рішення для мене неприйнятне. Я не можу вбити нашу любов. Я повинна її зберегти для тебе, для себе, для неї самої ж. Але я не здатна зробити це самотужки у чужій країні. І повернутися додому ми теж не можемо. У мене контракт і я мушу його дотримуватися, хоча у нових обставинах це буде дуже складно. Коханий, життя моє, я приймаю цю пропозицію аби вберегти полум’я нашої любові. Ти зрозумієш, коли побачиш. Вже скоро, дуже скоро. Ти отримаєш те, що більше за нашу любов. Ти отримаєш її істинний зміст — нашу доню… Побачиш як вона буде на тебе схожа! Як же інакше? Тільки на тебе, життя моє, мій коханий!"