Ника Никалео - Любові полум’я

Вона чи примара, чи це йому тільки здається, як і мільйон разів до цього? Її фантом марився йому постійно звідусіль: у лікарняних коридорах, на вулиці… Чув її голос і тоді, коли був у комі після аварії. "І звідки тільки взявся тоді на дорозі цей триклятий заєць?!" Тоді, коли думав, що вже на тамтому світі, де його оповивав холод і морок. Йому було несамовито самотньо і тяжко. Щось важке, холодне і велике тиснуло на нього так, ніби мало розчавити. Не знав скільки це тривало. Здавалося — вічність. Але раптом відчув, як хтось могутній підштовхнув його вгору і невидимий тягар почав спадати, полегшуючи страждання. Саме тоді чув як вона молилася, кликала його і тягла до себе вгору. Усе це було незрозумілим, таємним, потойбічним…

А зараз?! Його затуманений ліками розум усе ж не був настільки зрадливим, щоб не повірити побаченому. Він очевидно, не тямлячи себе, оперся тремтячими руками на візок і з неймовірним зусиллям, що спотворило гримасою обличчя, зіп’явся на ноги.

— Тату! — несподівано скрикнув молодий чоловік поруч з ним.

Та той вмент звалився колодою на землю. Син поспішив допомогти посадити батька назад у крісло. На його крик прибіг медперсонал, пацієнти теж заметушилися довкола, обтрушуючи від соснових голок і сухого осіннього листя плед, що вкривав його хворі ноги. Та цей скажений відштовхував усіх, намагаючись вивільнитися з-під їх опіки. Пручався і ревів від невдоволення, хотів побачити її, переконатися, що то була не примара, що то була саме вона. Видавалося, наче мав їй щось сказати, наче винен перед нею. І нарешті зараз, коли побачив її, хотів хоч слово вимовити і не міг. Із його горла вичавлювалися якісь незрозумілі звуки. Його мова була схожа радше на рик скаліченого звіра, аніж на людське спілкування.

Він мусив з нею поговорити. Він упізнав її. Упізнав ту, перед якою нескінченно завинив. За усі ці довгі роки, проведені тут, усе переосмислив і переоцінив, зрозумів справжні цінності. Прийняв те, що спокутує свій гріх. Але хотів отримати прощення від неї, хоча й усвідомлював, що вона може відвернутися від нього. Тільки тут зрозумів, що вона дала йому щось, заради чого було варто жити, або навіть загинути. О, краще б він тоді загинув! Не мучився би так…

Його ледь всадили у візок і розступилися. Він руками нетерпляче розводив людей навколо себе, лише б швидше її побачити. Але на алеї зі зовнішнього боку парку уже нікого не було. Тільки кілька автомобілів стояло на парковці. І якась дівчинка-підліток кивала головою в такт музиці, що звучала у її навушниках. Він, скрутивши голову, зосереджено розглядав автівки. Та його із поспіхом котили назад у приміщення пансіонату.

Все. Фінішна пряма позаду. Тепер уже по-справжньому. Жодної надії. Вона не зможе до нього втрапити. Сам… буквально власноручно підписав свій вирок. Вона так і не дізнається, що з ним тоді трапилося. Ніхто, крім нього їй цього не зможе розповісти. І він нікому не говорив про це. Тільки їй хотів, тільки їй. Але уже не міг фізично. Єдине, міг би написати їй листа, але не знав адреси… Та й не був впевнений, чи захотіла б читати після усього, що накоїв.

Вона стрімголов кинулася до своєї машини, притримуючи однією рукою капелюх.

Не змогла стримати сліз від побаченого. Гірко заридала від того, що сталося з ним. Ні за що у світі не бажала йому такої долі! Ніколи після того, як вони розійшлися. Не ненавиділа його. Навіть тоді, коли він сказав, що переоцінив себе і свої почуття до неї. Знала, що брехав, що підкорявся якійсь могутній силі, збагнути яку вона не могла. Довго роздумувала, що він поставив на одні шальки разом із нею. Була переконана, що то була магічна влада грошей. Для неї це стало настільки гидко і принизливо, що не схотіла повідомити йому важливу новину. Це напевно могло б усе змінити. Можливо б не потрапив до тієї страшної аварії. Але вирішила, що має бути так, як хоче він. Коли тебе брутально відштовхують, ніщо уже не в силі змінити того рішення.

— Mummy, are you okay? — стурбовано запитала дівчинка, відкривши дверцята від переднього сидіння. — Why are you crying? Please, stop it, stop it, mummy!

Вона зняла з навушники і обійняла свою маму.

— Усе добре, доню. Не турбуйся! — пригорнула дитину і поцілувала спочатку у синьо-сірі очиська, а тоді у голову з довгими русими косами. — Говори рідною мовою, Вікі! Тут твоя Батьківщина.

— Але англійська теж моя рідна. Мій тато англієць і я народилася у Лондоні, — з відчутним західним акцентом заговорила дівчинка.

— Так, Рей — англієць, — стисла вуста Віола і відвернулася у вікно, щоб не видати розпачу, що знову грудкою підкотився під горло. — Але ти — українка і твоя сестра Орися теж.