Ника Никалео - Любові полум’я

Місяць уже проковтнула важка грозова хмара і простягнула свій косматий подих до тієї Чорної гори.

Жінки приспішуються, як тільки-но вибираються на невеличкий голий острівець — залисину на краю страшного урвища. Тут дужий вітродуй. Робиться моторошно від його зловісних завивань у кронах дерев. На висоті у півтори-дві тисячі метрів немає ніякої грози. Просто накрапає. Трагічний сценарій зі світловими ефектами розігрується якраз у них під ногами, довкола узгір’я над пухкими хмарами. Однак здалеку усе ж лізе одне страшне, чорне, волохато-кострубате чудовисько.

— Можемо не встигнути. Я ж тебе просила! — з докором вигукує чаклунка.

— Поспіши… — просить подруга, мало не називаючи її на ім’я..

— Головне, щоб не погас вогонь. Ти взяла рідину для розпалки? — раптом стривожується.

Жінка витягає зі своєї елегантної сумки невеличку темну пляшку і подає іншій.

— Добре, — каже та і починає виливати рідину, виводячи нею химерні малюнки. — Ставай у центр. Коли звіря стане спокійним у моїх руках, одразу підпалюй!

Вітер посилюється. Він роздирає одежу на тілі і не дає спокійно стояти на місці.

— Вітер — наш союзник. Нам пощастило, — власниця браслетів зловтішно глипає на свою подругу і метушиться іще швидше.

Вона витягає з мішка напівживого маленького кролика і, натиснувши йому двома пальцями поблизу горла, примушує його припинити заяче шарпання. Тваринка смиренно повисає у її правій руці догори дригом. У лівій відьма тримає невеликий, схожий на клинок, ритуальний ніж з гравіруванням.

Дві білі постаті виділяються у спалахах магічної ночі. Вони розташовуються одна навпроти одної, на самісінькому краю гори. Раптом обабіч них спалахує вогонь, утворивши правильні круги з пентаклями посередині, і з’єднані між собою вузькою подвійною смугою полум’я. Подруга чаклунки закриває обличчя руками і скрикує:

— Я не сказала тобі, що боюся вогню!

Відьма моторошно мовчить. Лише розпростирає руки з широкими рукавами, наче крила і, підставивши своє обличчя небу і дощу, починає щось бубоніти. І хоча вона говорить достатньо голосно, та через грім і зливу, що посилюється, до вух її подруги долітають лише окремі кавалки слів і вигуки. Та спостерігає за ритуалом, не відриваючи очей, які заливає, як гіркими слізьми, рясною зливою, що дужчає і дужчає. Раз по разу вона змахує густу воду з обличчя, щоб не пропустити обумовленої миті.

Через декілька хвилин її подруга, упиваючись природною стихією, яка ані на мить не полишає гір довкола них, вигукує:

— Ось тобі, Великий дух, дар невинної крові! Насолодися ним і виконай наше бажання!

Тієї ж миті вона проштрикує гострим лискучим лезом тільце бідного вуханя. Той востаннє різко сіпається, майже скрутившись, і повисає безсило та бездушно. З його мордочки сочиться багряно-чорна кров, останній спомин про його існування, жертовна данина темним силам.

— А тепер проси! — наказує відьма. — Давай!

Пауза. Ніяких дій і звуків. Тільки тужлива пісня вітру у такт шаленій грозі. Видко, що жінка з протилежного боку чи то вагається, чи то і зовсім втратила свої наміри.

— Ой, недобрий час ти вибрала! — реве чаклунка. — Давай! Обряд треба довести до кінця. Інакше ми обидві загинемо, навіть не зійшовши з цього місця. Кажи, мила моя! Це твій єдиний шанс на щастя і любов!

Певно, що останні її слова спричиняють свою переконливу дію. Її супутниця набирає повні легені повітря. І, тримаючи високо перед собою у руках товсту свічку, що запалила від вогню поруч, боязко починає:

— Величний і бунтівний Темний ангеле!

Ти, що не знаєш спокою в пеклі у пошуках раю. Почуй і послухай мене…

Я прошу тебе, опануй усі п’ять почуттів мого Віктора. І не дай йому спокою на цьому світі ні тоді, коли він сидить або стоїть, ані тоді, коли він спить або не спить.

Для того, щоб Віктор міг тільки думати про те, як бачити, чути і відчувати мене, мій запах, моє тіло і душу. Щоб він почував себе без мене розгублено і безнадійно, як підступні води морські не знають спокою.

Хай серце і душа Віктора рветься на шматки, наче вітрила корабельні у шторм, до тих пір, поки він не повернеться до мене. І щоб біг він до тих пір, поки не впаде до ніг моїх.

І ніхто, і ніколи не зможе врятувати його. І щоб ні до заміжньої жінки, ані до розлученої жінки, ні до вдови, ані до діви не відчував Віктор такої любові і такого плотського бажання, як до мене…

Вікторе, коханий мій! Заклинаю тебе перед усім живим і неживим, що є на цій землі. Ти будеш страждати і шукати мене, як ті, що живуть, ідуть за хрестом, а ті, що вже мертві, шукають світла. Хай буде так від нині і назавжди!