Ника Никалео - Любові полум’я

Вже були готові усі документи для переїзду у Мілан. Вони підписали контракт на три роки. За два дні мали летіти, і хотіли перед цим трохи побути у Карпатах. Наповнитися їх енергією', відпочити від останніх суєтних місяців у Львові. Насолодитися осінніми горами.

Орися ще спала в котеджі. Вже принесли сніданок. Пухкі млинці з маком та медом пахкотіли на усю камінну залу. Шлейф їхнього аромату доходив аж на ґанок, де стояла Віола.

Сонце підіймалося все вище. Воно вже не спопеляло молоді гори своєю пекучою літньою пристрастю. Його промені ніжно ковзали верхівками дерев і лагідно цілували усі звивини і пагорбки, відскакували від живого полотна ріки і ніжним теплом торкалися напівоголених гілок.

Його усе ще не було. Віола вкотре набрала номер. Не відповідає. Поза зоною досяжності. Що з ним? Що з ними? Відчувала — щось не так. Щось таки змінилося.

Зрозуміла за короткий час, що Віктор був дуже непростим чоловіком. Складним, як і усі успішні люди. Іноді їй здавалося, що знала відповідь на своє запитання, а він робив таке несподіване уточнення, що розуміла — поки що не може до кінця розкрити цього мужчину. Не знала усіх граней цього незнайомого каменю. Кожного разу відкривала нову і ще більш загадкову. Віола ніколи б і не подумала, що усе може бути так. Однак неспокійне життя тривало…

Із будиночка долинав звук соула. Вікторові особливо імпонувала інструментальна музика. Заразив цим і Віолу, їй завжди складно було слухати попсовий спів через його приголомшливу пустоту. Чула кожен тон і обертон голосу вокаліста і від того їй щонайменше робилося смішно. А соул, етно, фольк, а тим пак рок не могла не визнати, хоч тепер це була здебільшого електронна музика. Для неї це дорівнювало класичному кросоверу або попурі, як назвали схрещення класичного вокального виконання і естрадної музики. Можливо колись і сама тим займеться. Вже мала кілька пропозицій від столичних композиторів, але наразі запрошення зі Заходу було для неї важливішим. Пам’ятала, що "немає пророка у Вітчизні".

Вона попросила дозволу господарів увімкнути її диск. "Soul Ballet" зі своїми клавішними, ніби торкався кожного нерва її тіла, створюючи ілюзію перебування коханого десь поруч…

День минав. Він ніжно тулився на прощання до своїх земних дітей і з жалем поступався фатальній власниці мороку. Гори поспіхом поглинула чорна паща ночі. На небі висипалися міріади зірок. Вони наче соромливо миготіли і тихесенько наспівували якусь свою неземну пісню. Віола чула той спів, вслухаючись у небо, у безхмарну ніч, без незмінного небесного супутника цієї пані.

— Серце моє, коханий! Я так тебе чекаю. Чому мовчить твій телефон? — роїлися думки у її голові. — Не тривож моєї стражденної душі, любий.

— Господи, допоможи йому! Нехай з ним усе буде добре, нехай не станеться якої біди. Хай наша любов, Боже, рятує його і береже! — склала Віола у молитві склавши долоні.

Над головою пролетіла якась чорна птаха і голосно крекнула, вдарившись до шибки ґанку. Віола полохливо глянула в бік бідолашної, але та одразу ж полетіла дальше, лише на якусь мить втративши рівновагу. Серце голосно закалатало і ще стрімкіше погнало венами тривогу і тягучу тугу. Руки Віоли затремтіли від недоброго передчуття. "Він не приїде. Сталася біда. Якась страшна біда".

Віола нервово заходила по залі. Відчувала, що треба було їхати у місто. Орися вже спала у своїй кімнаті. Не могла вночі її кудись тягти, або залишити тут саму, хай навіть і довірившись господині закладу… Не знала, як має вчинити. Знову набрала його номер.

Віктор привіз їх сюди ще два дні тому. І, буквально, через день мусив повернутися додому. Навіть не встигла сказати йому новину. Хотіла повідомити її дуже приватно, дозволивши собі насолодитися тією миттю. Але подзвонив його син і в істериці молив про допомогу. Тетяну забрала швидка з отруєнням. "Бідна жінка хотіла вкоротити собі віку!", карала себе Віола. Віктор не міг не поїхати. А Віола не могла тримати. Розуміла його. Повинен був бути з ними у той момент. І поїхав…

Раптом вуаль мороку розкраяло світло фар автомобіля. "Віктор!" Враз розвіялися усі тривоги і сумніви. Вона блискавкою метнулася до дверей і отямилася уже в його обіймах.

— Дякувати Богу, нарешті ти приїхав! Що з твоїм телефоном? Я вся на нервах. Подумала, що щось трапилося, — схвильовано розпитувала.

— Віоло, усе добре. Просто зв’язок тут поганий. Я намагався тобі подзвонити, але батарея здохла.

Він поцілував її у повіки. З-під них одразу стекли радісно-тривожні сльозинки.