Ника Никалео - Любові полум’я

— Ну, от, а ти одразу плакати і думати про дурниці. Йдемо у дім, бо тут так холодно. Я купив тобі у Франківську твій улюблений торт з маскарпоне, — його слова звучали буденно й безтурботно. — Орися вже спить?

Віола налила карпатський трав’яний чай, щоб загрітися і заспокоїти свої розбалансовані нерви.

— Як Тетяна? Все обійшлося, — почувала провину за собою.

— Все добре. Не думай про це, — відповів сухо, не бажаючи про неї говорити.

— Вона одужає? Коли її відпустять додому?

— Не переймайся. Все добре.

Сказав це твердо, наголошуючи на тому, що не буде обговорювати цієї теми. І тут же почав розповідати про знайомого, якого зустрів годину тому, коли заїхав у "Цукерню". Навіщо він їй про це? Але Віола слухала, вдивлялася у його небесні очі і витала у них. Сміялася з його жартів, не чуючи про що вони, співчувала, не прислухаючись. А тоді, коли вже сама заговорила про день, що вони провели з малою без нього, він кудись пропав. Знову випав із реальності, як то з ним траплялося останнім часом усе частіше. Занурювався у якийсь свій світ, свої проблеми і пережиття. Вони були разом і одночасно, ніби існували кожен сам по собі у паралельних вимірах.

— Ти мене чуєш, серце моє? — запитала Віола, порушивши мовчанку, яка тривала уже понад хвилину.

— Так-так, — наче стрепенувся від сну, — я задумався. Ти говорила, що ви ходили у Яремче до водоспаду.

Про цей похід до річки Віола розповідала ще тоді, коли кипів чайник. Вона похнюпилася і зажурилася. Його відсутність її дуже турбувала.

— Йдемо спати. Вже пізно. Ти втомився.

Віктор з полегшенням погодився і пішов до спальні. Віола поприбирала на столі, помила посуд для власного заспокоєння, хоча цього не повинна була робити. І пішла на двір, сіла на сходинках до будиночка. Прихиливши голову до одвірка, задумалася. Він уже був тут, а тривога все одно не давала їй спокою.

Сиротлива, не по осінньому тепла ніч Віолі чомусь видавалася холодною… Зорі світили ясно-ясно, наче хтось далеко позасвічував на згадку про літні дні свічечки. Ті мерехтливо блимали і переливалися потаємними фарбами. Поодинокі напівпрозорі хмаринки час від часу ніжно торкалися своїми невидимими крилами тих смиренно-сором’язливих вогників. Однак звідкись з-за гори, на якій стояв їх будиночок, починало несміливо накрапати.

— Тобі не спиться? — Віктор несподівано з’явився на порозі.

Обійняв Віолу за плечі і накрив її косматим ліжником.

— Мені чомусь моторошно, — відповіла, вдивляючись в його очі.

— Віоло, все буде добре… — він запнувся, відвівши погляд від неї.

Вона вся обмерла і затаїла дихання. "Ось, зараз відкриється те, що холодить мою душу". Мовчки втупилася в нього, очікуючи продовження.

— Але я… я напевно не зможу поїхати з тобою… з вами до Мілану.

— Чому, серце моє? Що сталося?! — затремтіла від недоброї звістки.

Всередині у ній щось обірвалося. До горла підкотився великий миршавий ком і застряг там, перекривши повітря. Її почала душити задуха. Світ стискався до свого первісного стану чорної точки і зникав у нікуди. Перед її очима закрутилася уся їх спільна недовга історія пекучої любові. Відчувала, що це остання сцена якимсь своїм шостим чуттям. "Ти мене більше не кохаєш? Я тобі набридла? Ти передумав?", просилися їй з язика схвильовані запитання. Хотілося кинутися йому на шию і благати про пояснення, просити пробачення за такий його стан. Але ж хіба це її провина?! Хіба хто винен у тому, що кохає і що його кохають?! Віола, опанувавши себе, намагалася не втратити почуття самоповаги, не дати можливості Вікторові відчути свою залежність, показати свою слабкодухість. Знала, що ніколи потім не простить собі цього приниження, цього моління про милість, хай навіть у поясненні причини. Якщо нею нехтують, значить це добре обдуманий вчинок, а не імпульсивне рішення. Стрималася, зібрала усю свою волю. Стала, наче обледеніла скеля посеред океану, наче клинок у ночвах воїна і, підійнявшись зі сходинок, вимовила:

— Раз ти так хочеш. Я не можу не поважати твого рішення.

— Я дякую, дякую тобі за розуміння, — абсолютно не здивувався її безумовній відповіді. — Мені здається ми… трохи поспішаємо… Дай мені ще трохи часу.

— Як скажеш, — чітко, холодно, без тіні сумніву.

— Тоді, коли прилетиш з малою до Італії, передзвони мені. А я мушу зараз же повертатися до Львова. Маю там невідкладні справи. Не знав як тобі пояснити.

Жах! Непорозуміння і сум’яття зміг би зараз прочитати у її очах. Якби захотів у них заглянути, як-то робив раніше. Натомість, він поспішив за своєю спортивною сумкою з речами. Поклав її назад до багажника і чмокнувши Віолу в обидві щоки, сів за кермо, завів двигун і поїхав.