Кристина Лукащук - Сусід

— Зачекай, не варюй! Ще трохи лишилось до хати…

Я й слухати не хочу. Мені так страшно, що тільки феєричність чуттєвого задоволення може мене врятувати.

— Вже… хочу вже… — Шепочу в саме вухо.

— Зачекай! Зловлю автівку. — Мало не кричить.

Кохаємося в одязі, ледве звільнивши для поцілунків найсокровенніші частини тіла. Мені заважає його піджак, заважає сорочка, гудзики, кравтка… але як солодко він проникає… На мить втрачаю свідомість. Користуючись цим, задирає на талію мою спідницю. Коли отямлююсь — стою приперта до стіни в самих панчохах і чоботах на підборах. Шарпає мою праву ногу догори, закидає собі на зігнутий лікоть і методичними, повними тваринної сили поштовхами, розпинає мене на стіні багатоповерхівки, захованої від людського погляду густим мороком ночі.

— Хочеш?

— Так.

— Ще хочеш?

— Та-а-ак! Та-а-ак! Хо-о-чу…

— То ма-єш, ма-єш, ма-єш…

Гецає мною до кута чужого дому. Здається, зрешетить мене всю наскрізь, не залишить живого мічця.

— Хочеш ще?

— Так.

— Цього хочеш?

Звідки береться свіжа сила на поштовх? Маже всю тримає на руках. Я більше не стою. Більше собі не належу.

— Так.

— Чого ще хочеш?

Спинився. Застиг. Завмер. Знерухомів. Вийшов з мене.

— Хочу…

— Що? — Обпаливши гарячим подихом вухо?

Мимоволі подалася вперед. Нічого. Його нема. Наче розчинився. Тіло завмерло. На його руках продовжує висіти. А моя душа все ще гойдається в заданому ним ритмі: так, так, так…

— Хочу…

«Продовжити удари…»

— Що?

— Хочу…

«Відчувати солодкий біль входження…»

Стоїть. Навіть не здригнеться.

— Що хочеш?

— Квартиру…

Прихилився. Ввіткнувся межи ніг гарячою здибленою плоттю.

Лишенько! Як пече!

— Не чую…

Мне груди вільною рукою.

— Продати квартиру.

Удар. За ним другий, третій.

Рятує мене від себе самої. Рятує мою неврятовану плоть.

Так солодко мені ще не було.

Наступного дня не можу ходити. Важко переставляти ноги.

Минуло три місяці після цієї ночі. Я й справді продала квартиру в центрі Львова, але про іншу, куплену на гроші генадія Юрієвича я досі мовчу. Якась непоборна сила, наче з потойбічного світу, не дає розтулити уста. Що спонукало мене так вчинити, тоді ще не розуміла, але знала одне — так буде краще.

Кожен день починався з хвилювання. Я вже почала боятись прокидатися — а що, якщо сьогодні знову ніяких новин. Володька ніяк не міг забрати назад заінвестовані кошти. Щось у тій справі затягувалось, щось пішло не по плану.

Та й сам Володька почав зникати. Ні. Він не розчинявся в повітрі. Просто перестав приходити у винайняту ним же квартиру. На всі мої докори мав одну відповідь, що в мене немає терпцю, а без терпцю каші не звариш.

Кожного ранку, приходячи в банк, я вся зтерпала від чергового телефонного дзвінка. Мого телефону, чи звуку, що доносився зі сусіднього кабінету.

Помимо грошей від проданої квартири, я знову взяла «позику» в банку. Бог з нею, з квартирою — свого я могла чекати скільки доведеться, а от банківські гроші — то зовсім інше діло. Мене й так дивувало, що так довго ніхто нічого не зауважував.

Щиро собі поклялася, що більше на жодні вмовляння не піддамся. То понад мої сили. Таким чином зароблені кошти мого здоров’я не коштували. Тим паче, що без грошей я знову відчула себе пересічною жінкою, якій от-от наступить сорок. Як все міняється…

— Вікторіє!

Я здригнулась. Генадій Юрієвич наздогнав мене в коридорі на другому поверсі, неподалік від свого кабінету.

— Доброго дня, Генадіє Юрієвичу. — Намагалась приклеїти бодай нещасну посмішку, але вона сповзала з обличчя як дешеві панчохи з литки.

— У вас все добре?

Я похапцем ствердно кивнула головою.

— Так. Авжеж.

— Щось вигляд у вас неважний. Може, візьмете відпустку на тиждень-два?

— Та ні. — Розглядаю геометричний розпис на деревяних брусках, систематично розвішаних на стінах.

— Рекомендую. — Настоював на своєму шеф. — Ти паче, що менше ніж за місяць, нам знову знадобиться ваша допомога.

Чоловік підморгнув, даючи зрозуміти, що ми обоє добре знаємо про що йдеться.

— Справді? — Я похолола і раптом відчула, що мене… нудить.

— Так. А через що вам переживати? Минулого разу ви ж впорались, впораєтесь і тепер.

— Я подумаю, Генадію Юрієвичу, подумаю. — Торкнула його задовгого рукава з надією обірвати наш діалог. — Мушу бітти.

— Біжіть… — Трохи розгублено а трохи розчаровано мені вже в спину.

Ледве добралась до туалету на третьому поверсі. Комусь видалося, що це слушне рішення — на одному поверсі жіночий туалет, на іншому — чоловічий.