Кристина Лукащук - Сусід

— Правда, бувають дуже різні люди. Я ж цілими днями на роботі тільки те й роблю, що думаю куди б то ще позвонити чи кого б ще попросити про гроші. Якось потрапляю в установу, яка вже в своїй назві декларує допомогу тим, хто потребує. Знаєте що я чую в слухавку? Вікторіє, не повірите — «ми на смертників грошей не даємо.

Мені аж в грудя щось йокнуло. Дивлюся просто в очі, наче хочу побачити — як їй. Як їй насправді. Не те, що вона показує, навіть не те, що думає сама про себе. А те, що є, не залежно від того чи ми готові це прийняти. Не залежно від вміння зізнатися самим собі про існування чогось, що було є і залишитьмя невідємною частиною тебе.

Боюся й подумати — а що б відчула я, як би отак мені відтяли. Знаю лише, що другого разу б не винесла. Від першого не можу оговтатись. Мабуть, в житті кожен має одну-єдину можливість сяк-так прореагувати на дійсність. Наступного ж разу, нажаль — як кому повезе.

— Не зважай на них. В них робота важка. Ти ж розумієш, що туди кожен день телефонують з такими проханнями як в тебе. — пробую розмірковувати логічно, наче це може змінити жорстокість сказаного.

— Так-так. Я все розумію. — Раптом робиться такою втомленою і вичавленою, що, здається, зараз підкосяться руки-ноги і вона впаде горілиць просто отут, на столі. Посеред чужої кухні. Чи якщо мені подобається її Сашко я вже не чужа?

Ореста вихудла на тріску, але навіть в тій надмірній худобі бринить спокуслива молодість. Навіть тоді, коли її очі повні сліз, а серце розривається від смутку вся постать так і дихає свіжістю й весною.

Заки дівчина, впавши в зацепеніння, сиділа на хиткій табуретці з горнятком чаю в долонях я тихцем розглядала її. Кирпатий ніс. Якби ще трішечки більше загорнувся до гори, то був би потворним. Густі чорні брови, які ніколи не знали пинцету, майже сходяться на переніссі, що надає обличчю насупленого виразу. По азіатськи випнуті вилиці, обтягнуті смуглою шкірою. В криву посмішку складені трохи завеликі для такого делікатного обличчя уста. Ореста не користується косметикою. Губи обвітрені і потріскані. Хочеться торкнутися. До неї взвгвлі хочеться торкатись. Не дивлячись на те, що станнім часом вона майже неприсутня.

Намагаюся дивитись на неї очима чоловіка. Очима Олександра. Наче нічого й особливого, але якийсь магнетизм, присутній не залежно від її бажання вабить і притягує.

— Я втомилась.

Дівчина схилила голову на долоні.

— Відпочинь.

А що я мала їй сказати?

— Як? Як відпочинь, коли вчора Марту поклали до лікарні, а Сашко почав пити?

— Що з дівчинкою?

— Ніхто не знає. Температура за сорок градусів уже другий тиждень… і трохи кашляє. Я відвезла її в лікарню, а вони сказали, що додому її не відпустять. Що маю робити?

Скинула на мене свої чорні очі — наче вкутала важкою задушливою пеленою.

Відрухово встала і пішла включати світло. Клацнув вимикач і на кухні стало жовто від розлитого сяйва. Та це не змінило настрою дівчини.

— Може я зумію тобі допомогти?

— Як? — Мало не кричить. — Мушу одночасно бути в трьох місцях: на роботі бо потрібно заробляти гроші, в дома, бо з Сашком коїться щось дивне — вже тиждень з ліжка не стає — п’є, і в лікарні, бо мала постійно мами хоче.

— Ти комусь про це казала? Хтось тобі може допомогти… хоч з чимось?

— Ні, не казала. Тобто казала, але не про все і не всім. Матері про доньку сказала, та й то — обережно, в неї ж… моя сестра. Про чоловіка не можу — соромно.

Вона до мене — «чому ти на ніч з малою не лишешся, а раптом дитині гірше».

Я їй — «сніданок мушу дитині приготувати».

Вона — «чому Сашко не приїде, їсти не привезе вам обом?»

Я — «він у відряджені — до Києва поїхав…»

А якщо позвонить, а він трубку візьме?

На роботі про малу сказала, а про чоловіка також ні. Не можу. Язик не повертається.

До друзів Сашкових подзвонила, а вони регочуть. Кажуть — сам вибереться. Таке вже бувало. А я й не знала. Про доньку нічого не кажу, бо їм не до неї. Власних не пильнують. Та й отаке…

— Важко тобі.

Що більше скажеш.

— Не знаю як з усім нараз раду дати.

— Мусиш приорітети розставити. Інакше… зламаєшся.

— Не зламаюся. Я сильна. Зуби зціплю і… викарабкаюсь.

— То зламаєшся по тому як викарабкаєшся. Коли вже буде геть по всьому. В людського організму є певні ресурси. Мусиш вибрати що для тебе є найосновнішим.

Розумію, що мої слова не добавляють оптимізму, але маю їй про це сказати. Маю…

— Мушу вибрати? Найосновнішим? Хто з них є для мене найосновнішим? Дитина? Сашко? Сестра?. Хто??? Хіба можна вибрати? Вікторіє! А ви б змогли? Ви б змогли?