Кристина Лукащук - Сусід

Дивиться на мене і не бачить. На очах пелена зі сліз. Я холону. Чую як кров сповільнює плин. Змогла б. Змогла б. Але краще тобі, дічино не знати.

Й цього разу все склалося. Це вартувало мені кількох кілограмів живої ваги і жмут сивого волосся. Зате 20000 лягло до моє кишені. Зауважте — всі суми в доларах.

Ніколи не думала, що гроші можуть пянити більше від найміцнішого алкоголю. Я перебувала в своєрідній ейфорії. Своїх друзів, співробітників бачила наче через призму… радості. Попри те, що таки трохи схудла — виглядала чудово. Чоловіки оберталися за мною на вулиці, всміхались, пропонували каву. Я дуже швидко звикла до цього стану.

Коли подруги жалілись, що в них бракує грошей на нові мешта, мені тут же хотілось розповісти їм як просто заробити кілька сот тисяч, практично нічого не роблячи. Кількість недоспаних ночей, (червоні від безсоння очі в рахунок не йшли) і вони в твоїй кишені.

Собі ж нічого не купувала — берегла гроші. Купувати можна все підряд коли в тебе грошей нема, але коли з’являться кругленька сума, то її чіпати не випадає. Навпаки. Намагаєшся докласти до неї кожну наступну копієчку. Та й зрештою що мені потрібно?

Всіх сукенок не купиш, усіх мештів не переносиш. Без золота-діамантів прожити можна. Та й перед ким хизуватись. З мого середовища — звиклих пострадянських інженерів-інтелігентів на око ніхто й близько не міг відрізнити справжнього діаманту від гірського кришталю.

Володьку також наче хто підмінив. Став уважним — хоч до рани прикладай. Не зачіпається, до слів не придирається. Тулиться, треться, користуючись найменшою нагодою — торкається. Наче випадково, наче ненароком. Господи! Як же це приємно.

Вчора познайомив зі своїм найращим приятелем — Михайлом. Впродовж всієї вечірки не випускав моєї долоні. Так ніхто мене не шанував. Ще й на людях.

Додому вирішили йти пішки. Гарна ніч. Завтра неділя. Багато світла. Місяць — немов щойноспечена паляниця, пахне. А кругом зорі — жаринки, блимають. Як багатоокий звір. Щуриться.

— Дякую тобі. — Ніжність мене розпирає.

— За що? — Дивується.

Наче щиро.

— За те, що з Михайлом познайомив… За те, що долоні не випускав…

— Пусте. Кожен нормальний чоловік на моєму місці б так зробив.

— А то чому б?

— Кожнму було б приємно похизуватись яка розкішна в нього жінка. — І він промовисто подивився просто в очі.

Спинились. Цілувалися просто посеред дороги, наче підлітки, захоплені зненацька невідомою чуттєвістю. Збита з пантелику емоціями, що раптом нахлинули, втратила рівновагу. Похитувалась на високих підборах, а Володька впевнено тримав за талію. Навіть якби намгалась — то не впала б. Такими міцними були його обійми.

Господи! Як же мені добре! Отак би йшла в обіймах цього чоловіка хоч на край світу… Добре мені з ним… впевнено… спокійно.

Обернула до нього обличчя. Йде, дивлячись у темряву попереду і про щось думає. В місячнім світлі добре вимальовується профіль наче витесаний з каменю. Трохи насупив чоло і здійняв в задумі брови. Хотіла його покликати, та вирішила зачекати. Любуюсь.

— Вікусь. — Сам обернувся.

Трохи знітився, зауваживши, що я стежила за ним. Чому б то?

— Так, любий. — Мене можна було брати голими руками.

— А знаєш… я тут подумав… Та й Михайло слушну думку підкинув. — вмисно розтягував фразу. — Чи не продати тобі квартиру? — На видиху закінчив він.

— Квартиру?

Я ще не зовсім отямилася від різкої зміни теми. Щойно про романтичні стосунки, гарну ніч і раптом — продати квартиру… Те, що почала повторювати за ним слова — видавало мою розгубленість.

— Та не лякайся. Я ж тільки питаю. — Він також мене добре знав.

— Я й не лякаюсь. Просто… якось несподівано…

— Ти що? Ще до цього не звикла? А як інакше можна заробляти гроші? — спитав, наче обережно торкав ногою тонкої криги. — Тільки так і можна — завжди бути на поготові й миттєво приймати складні рішення. — Сам і відповів.

— А я й готова… — Бравую, хоч розумію, що ні до чого насправді я не готова.

Перебуваю в такому стані, що рішень приймати не те, що не можна, а навіть ротипоказано.

Але що з того, що це розумію? Володьчина присутність забиває памороки. Вносить збої в тверезе мислення.

— Думаю цього буде достатньо. — Наче сам до себе.

— Чого достатньо? — нічого не розумію, хоч як намагаюся.

— Цього разу. Більше ризикувати не буде змісту. Тих грошей вистарчить не тільки на добрий будинок, авто, а й на…

Впиваюся устами в його привідчинений рот. Він одразу відповідає. Мені хочеться близькості. Хочеться, аби зривав з мене одіж, аби виставляв моє наге тіло місячному сяйві, аби цілував, зціловував весь мій трем, страх, бажання. Наче чує… Наче розуміє…