Кристина Лукащук - Сусід

Це була пропозиція покинути кабітет. Що-що а своєрідні манери свого керівника я знала достеменно.

Я скорилась.

Прокинулась від надчуттєвого сну, в якому щойно мимо волі тримала заволення. Господи, де я? Озираюсь навколо і не можу зрозуміти що це за квартира, за стіни з дешевими шпалерами…

Сон не йде з голови. Вперше за кільнадцять місяців таке наснилося… Оце так… Я й не знала, що вмію бути такою… мокрою. Було схоже на те, що в мене межи ніг — повінь. Пальці самі пірнули в ту вологість і від несподіваної глибини та бажання винирнули назад.

Далі все відбувалось наче в сповільненому кіно. Мені запраглось відчути все ще раз, але наяву. Мені захотілось ту вологість відчути на смак, почути як вона пахне. Повільно піднесла до обличчя пальці, що світилися в ранкових сутінках, вилискуючи, мов кавалки скла. Принюхалась. Гарно. Наче… вологий вітер, що заблукав межи темного лісу.

Жадібно втягнула повітря ще раз. Тепер — море. Синє, солоне, елегантне з мережаними ковнірцями хвиль. Торкнулась самим кінчиком язика. Приємно. Схоже на ластів’їні гнізда, з яких готують делікатесні супи і яких ніколи не куштувала. Пахло чимось невідомим, але сташенно збудливим і відвертим. Мимохіть уявила, що можна було б занутиритись в те невідоме всім обличчям. Відчути ту ніжну слизькість устами, обличчям, повіками. Могти вдихати, вдихати, вдихати аж до болю, аж до запаморочення в голові…

Якщо ще кілька тижнів тому я вмисно дослухалась до звуків за стіною, то тепер панічно боялася будь-що почути. Це було понад мої сили. На це було декілька причин. Для мене самої вже не було таємницею, що звуки любощів двох незнайомців перетворились для мене на тортури. Терер я знала цих людей. Знала жінку. Навіть подумувала чи не влаштувати мені яку шумоізоляцію.

Я любила сусідку. Любила трохи дивною, своєрідною любов’ю. Радше це була суміш любові, жалю, цікавості, заздрощів.

Так, так, я їй заздрила. Нехай в півслова, в півпогляду, півподиху, але я їй таки заздрила. Бо не я, а вона мала цього шармового чоловіка, на якого навіть бабці з лавочок і ті зглядалися. Бо не до мене, а до неї приходив щовечора. І не мене, а її цілував в уста, шию, плечі в бажанні догодити.

Отож бо й воно — любила ще й сусіда. Та не просто любила — закохалася до безтями як школярка. Навіть собі соромно признатись, а що вже комусь? Та й кому скажеш, кого отелешиш своїм одкровенням? Сусідському малюку, з яким ділимо кота, чи мо’ коту.

З острахом чекала на зустріч з Орестою. Ніяковію, як її бачу, немов підліток. Вкриваюся червоними кольорами, наче квітка (теж мені квітка в сорок років знайшлася). Від того й поводжу себе по дурноватому. А вона… вона ж то від мене іншого чекає… розради.

Довго думала і прийшла до висновку, що ніхто з нас в тому, що ми обидві в одного чоловіка закохані не винен. Якось так вже сталося. Мабуть, на то є причина… згори. Так себе вспокоюю, знаючи, що ось-ось надійде дівчина. Вона тепер часто приходить, мало не щодня.

— Вікторіє, знаєте, виявляється все не зовсім так, як ми собі уявляємо. Наші міркування можуть бути цілком помилковими. — З порогу.

«Господи, невже почула мої роздуми про неї, мене, Сашка? А, може, я не подумки про це міркую, а вголос», — похолола я від здогадки. Коли раптом тобі доводиться жити самій, то хто зна які звички можуть з’явитися.

— Цілком можливо. — Обережно відповідаю, ставлячи чайник на газ.

Стою спиною до гості, бо знаю — пямого погляду, коли що — не витримаю. Не ті нерви.

— Ні-ні. Ви навіть не знаєте наскільки я помилялась. — Чомусь сперечається дівчина. — Я була впевне, просто переконана, що в мене дуже-дуже мало друзів. А виявляється — вони в мене є!

— Пр що ти, Оресто? Ти така збуджена. Все добре? — Я не стримуюсь.

Дівчина також. І слово в слово переповідає про результати своїх походи в пошуках грошей на лікування сестри.

— Уявляєте? Ні, та це в голові не вкладається — чужі, зовсім чужі люди переводять на рахунок сестри величезну суму. Правда, мати мого колишнього одногрупника працює в бухгалтерії їхньої компаії, але все ж! Хіба ж це не чудо? Вікторіє, скажіть! Ви все ж трошки більше прожили і трошки більше бачили — хіба ж це не чудо? — легко торкнула за рукав, аби привернути увагу до своїх слів.

— Так-так. Чудо. — Механічно повторюю за нею, а сама подумки все частіше й частіше застрягаю в своєму минулому.

Попри мої бажання і обітниці, дівчина ненавмисно одним-однісіньким словом вертає мене туди, звідки я за будь-яку ціну намагалась втекти. Хто ти, дівчино?