Кристина Лукащук - Сусід

— Ти мені віриш?

— Так. Я втомилась.

— Звичайно. Лягай спати. Коли приїде таксі я тебе розбуджу.

Ні хвилини не сумнівалась, що саме так і буде. Речі мої всі до останньої стоятимуть спаковані у дорожні торби. В окремому пакетику знайдуть своє місце кілька канапок з ковбасою і сиром та маленька пляшка мінеральної води.

Володька, мов нічого й не сталось, сидітиме пояд на ліжку і куритиме цигарку. Мене завжди дивувала його фізична витривалість — міг добами не спати, але по ньому цього й не скажеш.

Вже коли сідали до потяга зауважила, що з нами лише мої валізи. Володька не взяв зі собою навіть зубної щітки. Щось в грудях йокнуло, теленькнуло і… затихло. Наче обірвалось. Впала в такий стан, що бачиш, розумієш, а вірити не хочеш. Радше не можеш, бо що тоді? Бо тоді лише одна дорога — на той світ…

А як же дитина?

— Ти своїх речей не брав? — я безбарвним голосом.

— Навіщо? Все можна купити на місці. — Спокійно.

В нього завжди були відповіді на всі питання. Стратег.

Потяг віз нас до Одеси, а звідти півтори години автобусом «Одеса-Березанка».

Бездумно вдивлялася в одноманітні пейзажі вздовж дороги, не чіпаючись поглядом за щось певне. Було байдуже куди мене везе, бо й так нічого змінити не могла.

— Надовго?

— Не думаю. Знайду гроші, віддам, тоді можна буде все пояснити. Можливо, вдасться заробити більше ніж планувалось, то…

— Пусте.

— Ти про що?

— Про заробити. Просто віддай їм їхнє. Все віддай…

— Як скажеш, люба.

Притулив за плечі. Ніжно і міцно одночас. Як колись. Я зажмурила очі. Лишилась лише тонесенька смужка світла. Дерева в ній змаліли і замиготіли ще з більшою швидкість. Те видиво лоскотало. Від цього потекли сльози.

— Тобі щось болить?

— Ні-ні. — Я заперечливо замотуляла головою.

— Тоді що?

— Мені добре.

…— Не вірить.

— Я… щаслива.

— Краще подрімай. Скоро будемо на місці.

Квартира виглядала так, наче хтось поспіхом виїжджав звідси. Валялися книжки з видертими зі середини сторінками, брудний посуд. На стінах криво висіли репродукції невідомих майстрів. Пейзаж з берізками, сільська хата, оточена тином з мальвами. Кілька аплікацій з соломи на чорному фоні.

Два білі з коричневими квітами баняки стояли під столом на кухні. Шафки, де б вони могли зберігатись не було. Кілька різних тарілок стовбичили кривою гіркою на підвіконні поряд зі засохлим вазонком. На столі одиноко тулились до себе два темно-сині горнятка зі золотою смужкою.

Я не витримала і сміхнулась.

— Щось не так? — Задиркувато.

— Та ні. Трохи поприбирати і все буде як у людей. Горнятка… горнятка точно такі як в тітки Орисі…

Господи!

— Що за тітка Орися?

— Мамина… мамина… — Я нічого путнього не могла придумати, а правди сказати також не сміла.

Володька чекав. Як гриф.

— Подруга. — Зраділа я, що хоч щось прийшло до порожньої голови. — Подруга дитинства. Ми до неї часто ходили, поки вона жила.

Тю! Ну й придумала. Надіюсь та моя жалюгідна брехня ніскілечки не зашкодить живій жінці.

— А-а-а. — в цю ж мить втратив до мене всенький інтерес.

Попід стіну єдиної кімнати стояв складений диван. Поруч сояв стіл і чотири крісла. Навпроти дивану дві шафи: одна на одяг, інша на посуд. На поличці лежала серветка бідно вишити чорними і цегловими нитками.

Захотілося плакати. Поки стримувала сльози — знудило.

До лазнички вели глухі двері, пофарбовані їдкою салатовою фарбою. Старенькі унітаз, ванна і умивальник. Здавалося, плин часу в цьому убогому приміщенні спинився віддоті, як втановили ці сантехнічні прилади.

Кахельної плитки на стінах також не було — та ж їдка фарба, що й на дверях. Все навколо виглядало ворожим і… погрозливим. Лише долівка усміхалась до мене вищербленими плиточками, наче беззубий рот.

Мене вирвало просто на ту щербату посмішку.

— Господи. Ще того бракувало. Ти не можеш блювати в унітаз? — Говорив різко і швидко, наче боявся, що стану заперечувати.

— Пробач, я не встигла. — Промлямлила я у відповідь, очима шукаючи бодай щось, аби втерти рота.

— На. — Витяг з кишені маринарки пакет одноразових паперових хусточок.

Від згадки про маринарку, що невідомо звідки взялася, мене знову вирвало.

Нестерпний запах блювотиння миттєво заполонив тісний простір помешканя. Володька відрухово пішов відчиняти вікна.

— Диван розкладається? — Я.

— Що?

— Питаю чи розкладається диван.

Стою перед ним зі старим рушником, що самотньо, мов повішальник, висів зі зворотнього боку дверей до лазнички. Почала чим є прибрати за собою.