Кристина Лукащук - Сусід

Невеличка повнота приховує чіткі, гарно окреслені рельєфи мязів і надає їм більше тепла і… домашності.

Такий спокусливо близький, що хочеться торкнутись.

– Її нема, але ви заходьте. — Ширше прочиняє двері і жестом запрошує ввійти. — Я миттю. — Зникає в тенетах помешкання.

Мов загіпнотизована, заходжу до чужої квартири. Краєм свідомості встигаю зауважити нечисленні речі, що належать Оресті. Вони дуже виразно і переконливо свідчать про її присутність в цьому домі навіть тоді, коли фізично її тут нема.

Їйду на кухню. Планування кватрир одинакове, тільки в дзеркальному відображенні. Мов у сні, кладу яблука на стіл. Поряд лежать газити і ключі від авта. Напевне Олександр ще й повечеряти не встиг, а тут я — як сніг на голову. В чужому домі язик не повертається назвати його Сашою, навіть подумки.

Відрухово беру газету. Ту, що зверху. Механічно перегортаю сторінки, читаючи заголовки. Не може бути! Мене наче струмом проймає. Вертаюсь на попередню сторінку. Так. Це про мій банк. Стаття про мій банк.

Не вірю своїм очам. Йдеться про те, що банку більше не буде, що власники подали на банкротство а вкладників просять не турбуватись — всі кошти будуть виплачені протягом півроку через установу, назву якої згодом повідомлять кожному зокрема.

— Ви також вклали туди свої гроші? — Голос з-за спини.

Стрепенулась. Стояв так близько, що спиною чула тепло його тіла. Давно зі мною такого не було. Думала можу обійтися без усього цього. Можу, коли й справді поряд нікого. Але коли… тепло… отак, як… як… ніж у плечі…

— Ні-і, себто так. — Ледве орудуючи язиком, витиснула зі себе відповідь.

— Отож-то. Дружина також поклала туди гроші. А я ж їй казав цього не робити. Попереджував, що цей банк не надійний.

— Чому ж ненадійний? — Раптом з’явилось бажання захистити те, що мені ніколи не належало.

— Тому, що у власників не було нормальної, виваженої і грамотної стратегії. В них завжди все трималось на волосинці. Ось і обірвалось.

— Звідки ви… звідки ви про це знаєте? — Відчула як ворушиться кожна волосина на голові.

— В мене там знайомий працював якийсь час. Тож я, користаючись нагодою, й спитав чи варто класти в банк гроші, бо несподівано добрі відсотки пропонують. Тож він мене й запевнив, що не варта. В тому то й річ, казав, що заробляють якраз на таких, хто хоче відразу розбагатіти і добавив, що істину, де безкоштовний сир лише в мишоловці, ніхто не відміняв.

— Як звали вашого знайомого? — тихо видавлюю з себе, бо відчуття таке, наче хтось стиснув обіруч шию і намагається вичавити з мене душу.

— Юрко. Юрій Дмитрук. Ми колись ходили в паралельні класи. — Дивується з мого запитання, але все ж відповідає. — Це може мати якесь значення?

— Ні. Цікаво наскільки вартувало йому довіряти.

— А-а-а. З цим все в порядку. Він грамотний фахівець. Був ліпший на курсі, наскільки мені відомо. А ви що? Вірите, що банк ще відновиться, реанімується самотужки? — Здавалось, розмова почала захоплювати цього до болю симпатичного чоловіка.

Він вже встиг вбрати рожеву футболку з написом Балі і стати звиклим мужчиною. Зате я могла вільно дихати.

— Не знаю. Завжди хочеться вірити в краще. Намагаюсь нікому зла не бажати. — Показую на своє вбрання, яке б мало говорити саме за себе. — А що відомо про засновників?

Чоловік у відповідь на мій жест похапцем кивнув, мовляв, звичайно, звичайно.

— Ви не чули? Про це недавно всі навколо говорили. — Один з них закінчив життя самогубством.

— Хто? — Я сіла. — Яким чином?

— Точно не пам’ятаю його імені… Той, що з Києва, здається.

— Так, це можливо…

— Ви його знали?

Я стрепенулась.

— Ні-ні. Що ви? Яке знала? Я нікого не знаю. Просто собі подумала, що в нашому місті рідко хто так закінчує. Не наважується.

– І то правда. В нас або стріляють, або… та що ми про сумне та сумне. Давайте я вам кави приготую.

— Угу, — без зайвих вагань погодилась я.

Оце так новина. Що ж то виходить? Банку нема. Працівників також. Кримінальних справ ніхто не відкривав. Основного власника також нема. За гроші, про які знало лише обмежене коло людей, також спитати нікому.

Чекайте-чекайте… тоді виходить, що про мене забули… Принаймні є шанс, що забули…

— Вам з цукром чи без?

— А щось міцніше у вас знайдеться?

Олександр від подиву звів догори брови.

— Коньяк підійде?

— Так. Тиск, знаєте… — Випрадовувалась радше для годиться, бо так насправді в ту мить мені було байдуже, що він про мене подумає.