Кристина Лукащук - Сусід

— Тобі що, місця мало на одній половині?

— Ні. А ти?

— До чого тут я? В мене за три години потяг. Так що якщо хочеш, пішли десь перекусимо і я буду їхати.

Рушник випав мені з рук. Володька провів його падіння осудливим поглядом.

— Ти не зали-шиш-ся? — Я судорожно хапала повітря пересохлим ротом з гірким присмаком блювотиння змішаного з розпачем.

— Я б з радістю, але багато роботи. Ти ж знаєш.

Обідали в тихому кафе недалеко від п’ятиповерхового будинку, де Володька винайняв квартиру. Апетиту в мене не було, але рідкого росолу з дрібними макаронами довелося з’їсти, аби не дратувати чоловіка. Мені не хотілось запам’ятати його з перекошеним від незадоволення обличчям.

Володька з’їв окрім росолу ще порцію вареників і салат олів’є. Витер рот серветкою, задоволено потер руки.

— Смачно. — Глянув в мій бік. — Сама дасиш раду поприбирати, чи просити власницю помешкання, щоб когось прислала?

На мить уявила собі чужу людину, яка порається в моїй нехай і тимчасовій домівці і заперечливо захитала головою.

— Сама.

— От і чудово. Тепер іди до дому і трохи відпочить. Завтра прибереш. В тебе тепер буде багато часу.

— А ти?

— Я вже поїду.

— Заходити не будеш?

— Нема коли. За двадцять хвилин автобус до Одеси. Потрібно ще взяти квитки.

Витягнув з кишені конверт і поклав на стіл.

— Що це? — Спитала я, хоч одрау здогадалась — відкупні.

Чомусь взяла конверт до рук і заглянула всередину. Кілька крупніших купюр, декілька дрібніших. Мало.

— Небагато. — Знітився. Мабуть не чекав, що подивлюсь відразу. — Але на першу пору повинно вистарчити. Ну, все. Я пішов.

— А роддом? В Березанці є роддом?

Володька не присів, а мішком ввалився на своє місце.

— Віко! Є тут роддом. Тут усе є! — Говорив голосно і з притиском.

Нечисленні відвідувачі обернулись в наш бік.

Чоловік нахилився якомога ближче до мене і видихнув просто в обличчя.

— Не переживай. Народиш. Я це припилюную, будь певна.

В голосі звучали ще дуже слабкі але вже виразні нотки погрози. Чи то мені так здалося?

Перші два місяці пішли на облаштування помешкання, тож я й не зауважила як поволі в містечко прийшла осінь. З тих грошей, що залишив Водька залишилось дуже мало, хоя я й неймовірно економила. Левова доля пішла на фарби, перзлі, розчинники.

Мусила ж я помалювати вікна, замінити той їдкий салатовий колір на інший, синій. Колір осіннього неба. Відразу помалювала ним і всередині лазнички. Як вміла — намалювала квітки навколо ванни — такі, як бачила в книжках з казками, які колись читала мені мати. Коли закінчила, то з подивом відзначила, що хоч і вищерблена плитка на долівці лишилась, та десь зникла щербати посмішка, яка досі мене лякала.

Якось, вертаючись з магазину, побачила на смітнику поличку. Підійшла ближче. Цілком пристойна. Дві петельки за які можна вішати. Крадькома озирнулась навколо — соромно. Густо почервонівши, взяла під пахву ту поличку і поспішила додому. Лише переступивши поріг домівки, випустила знахідку з рук і перевела подих. Ковтаючи сльози образи, помалювала червоним кольором, забила в стіну два цвяхи і повісила на кухні над столом. Тепер мала де поскладати посуд, який досі жив на підвіконні.

Коли зі всі дала лад — роззирнулась. Квартира наче змінилась. Збільшилась? Ні. Стала світлішою. Перші паростки пускала бегонія, яку щепнула в тому ж кафе, в якому прощалалися з Володькою. Іноді туди заходжу. Беру чай, але лише тоді, коли столик, за яким ми сиділи був порожнім.

Скучила за ним.

Ореста давно не заходить. Чую, що вона в дома. Нікуди не виїхала. Донька вже повернулася з лікарні, тож у неї, мабуть, інші клопоти ніж ходити до сусідки-монахині. Можливо, в такі миті задає собі питання, що ж спільного між нами може бути.

Дуже хочеться їй про все розповісти, але щось не пускає. Задовільняюсь тим, що поволі, дозовано впускаю спогади в своє теперішнє життя.

Сусід з пятого поверху приніс яблук. Подякувала, хоч мені тих яблук і не потрібно. Що з ними робити? Колись я б одразу взялася пекти пляцок. А нині постає питання — для кого?

Зібрала ті яблука і стою перед дверима сусідки. Тисну на гудзик дзвінка. Чула як годину тому гримнули їхні вхідні двері — хтось напевно мусить бути вдома.

— Доброго дня. — В одвірку Олександр.

До пояса голий, в самих тільки спортивних штанях.

— Я… я до Орести… яблука… мені стільки не треба. — Торочу одне й те ж, не відводячи погляду від чудового чоловічого тіла.