Кристина Лукащук - Сусід

— Сестра Вікторія. Мені пора.

Сполоханою косулею зірвалась і, мов навіжена, полетіла до своїх дверей. Як не дивно, одразу потрапила ключем в замкову щілину. Провершувши тричі, опинилась в своєму сховку — чужому помешканні.

— Побачимось.

Це останнє, що я чула, замикаючи двері. Звучало те слово як прощання і водночас як вирок.

Довго я лежала не ліжку не розбираючись, не виклавши з торбинки хліба. Лежала, боячись поворухнутись, сколихнути повітря, аби якомога надовше затримати, спинити ту мить, яка знівечила моє теперішнє життя.

Минуло три дні нашого перебування в турків, а Володька жодним словом чи натяком не виказав того, що було між нами першого вечора. Переговори пройшли більше ніж успішно. Ми везли додому договори на чималі кошти та різноманітні домовленості, однаково вигідні для обох сторін.

Мар’яна та решта групи проводили цілі дні на екскурсіях. Безпосередній шеф пропадав не відомо де. Я насолоджувалася передсезонною тишею готелю і його бездоганним сервісом.

За сніданком останнього дня перебування в гостинній країні зловила себе на думці, що мені насправді якось байдуже чи будуть мати наші стосунки з Володькою продовження чи ні. Хай там як, а мені було добре. Навіть не так. Мені було найліпше в житті. То чи є за чим шкодувати? Отак роздумуючи і купаючись в перших ще зовсім несміливим променям сонця сиділа я на терасі величезного ресторану, пила запашну турецьку каву і всміхалася сама до себе і до всього світу.

— Привіт! Ось де ти. Зваблюєш молодих злопців з обслуги?

Володимир Петрович власною персоною. Але що це? В його голосі нотки незадоволення, чи мені це видалось?

— Аякже. Зваблюю. Чому б ні? Самотня, незалежна… приваблива, — на мить завагалась, але добавила те, що давно хотіла сказати.

Тільки тепер я зауважила, що більша частина хлопців в білих сорочках і з такими ж білозубими посмішками стояли неподалік. Хто крадькома, а хто не таючись з неприхованою цікавістю розглядали мене. Мабуть, щаслива жінка випромінює щось особливе, магнетичне.

— Невже?

— Що невже?

Як не намагалась, не могла розгадати його «невже». Досі була впевнена, що все виглядало саме так як я й сказала. Що ж його не влаштувало? Мабуть, таки… «приваблива». Можна було обійтись «самотньою» і «незалежною». Буде тепер у нього привід для насмішок. Оце так розслабилась.

— Ти дійсно не розумієш про що я чи тільки вдаєш?

Володимир випростався і довго та уважно вдивлявся в моє розгублене обличчя, аж й мені захотілося встати.

У відповідь я тільки заперечно похитала голвою. Але так ледь-ледь, аби його ще дужче не розгнівити, бо зауважила в його погляді погано тамовану лють.

— Добре, — він сів і взяв мою долоню в свої руки. Вони виявилися напрочуд теплими і затишними. Від задоволення заплющила очі. — Ні, ні, дивися на мене. Хочу аби один раз і назавжди запам’ятала те, що я скажу.

Мені мову відібрало і пересохло в роті. Нестримно захотілося відсьорбнути малесенький ковточок кави, яка стояла так близько, але ще дужче аж до запаморочення в голові захотілося дізнатись про що він.

Десь глибоко в душі надіялась, що Господь нарешті почув мої молитви.і Послав порятунок для розбитого серця у вигляді цього пристойного чоловіка. Розум підказував, що не з моїм щастям будувати такі ілюзії. Тож голосно сковтнула, проте руки не забрала.

— Невже ти могла подумати про мене як про останнього покидька, — знову просто в очі, — я… я трохи розгубився — таким неочікуваним було щастя близькості з тобою.

О, Господи, як він гарно говорить. Земля потихенько пливе з-під ніг, а розум згортається в клубочок як вдоволене кошеня. Тими частками здорорового глузду, що лишились, попри вкрадливе звучання його голосу, вловлювала погрозливі нотки. Вирішила не зважати, що це й справді від того, що розгубився. Що це так званий самозахист.

— Ні, що ти? Я й близько тако не поду… — Я спробувала було його заспокоїти, але він доволі безцеремонно мене перебив.

— Хочу закінчити. Так от: весь той час коли мене не було поруч — я залагоджував деякі справи. З аеропорту їдеш зі мною. — Зробив театральну паузу, аби поглянути на мою реакцію.

Судячи з розчарування, яке ледве вловимо промайнуло в погляді я не впоралась. Не виправдвла його надії. Мабуть, потрібно було по-кіношному закотити очі. Попросити води чи верескнути на весь ресторан та зі словами вдячності кинутись йому на шию.

Правду кажучи, те що він сказав, мене не тільки знерухомило, а й цілковито спаралізувало. Вперше в житті мені захотілось вщепнути себе, аби переконатись, що це не сон.