Кристина Лукащук - Сусід

Та тільки-но за хлопцем зачинились двері, мене аж підкинуло. Від кого букет? Безладними рухами, тремтливими пальцями, що від внутрішньої напруги аж впріли, кинулась до квітів. Жодної записки чи натяку на автора не знайшла. Для впевненості заглянула ще раз під кожен листочок, навіть заглянула під зелену пористу штуковану, з якої скапувала вода і в яку була застромлена уся витієвата конструкція букету. Нічого.

Може це зовсім і не мені, можливо, квітки Мар’яні? Це було б більше схожим на правду. Поставила букет на журнальний столик, відійшла. Глянула збоку. Композиція відчутно переставала мені подобатись.

Тихий стук в двері. «Цього разу вже напевне Мар’яна», — подумала я. Потрібно зробити якомога байдужий вираз обличчя. Хай не думає, що я їй заздрю. Якомусь злиденному букетику. Абсолютний несмак. Так, нікудишнє поєднання кольорів. Та й штучний метелик… дешевенько, дешевенько.

Знову відчиняю двері, але вже не так широко як минулого разу. Далі все, наче у вісні. На порозі Володька власною персоною. Всміхається такою ж білозубою посмішкою як турок. Ще й світиться. Мов смолоскип. В руках пляшка шампанського.

— Сподобались?

Не второпаю про що він.

— Квіти сподобались? Сам вибирав.

— Квіти? Ах, квіти. Так, так, звичайно, сподобались. Не те слово. Вони просто чудові. Сам вибирав? Бездоганне поєднання кольорів, а метелик… метелик наче живий! — захлиналась я.

Від несподіванки, від щастя, від переможного крику в глибині душі, захлиналась. Так, так, — кричало щось всередині мене, заглушуючи здоровий глузд. Я цього варта. Я. Лишень я.

Не діждавшись запрошення, сам увійшов досередини. Поставив пляшку поряд з квітками. Вийняв з шафки два келиха і, коментуючи вголос свої дії, обернувся, аби щось спитати і затих. Зустрівся з моїм поглядом. Не знаю, що було в ньому, але все полишив і попрямував до мене.

Не пручалась як підхопив на руки. Не пручалась, як однією рукою розв’язав пасок халату, а іншою відвів волосся, аби цілувати, зціловувати мою шию. Не пручалась, коли бережно поклав на ліжко.

Вдихала його запах, який ще тоді, в банку мене полонив, збив з ніг, упокорив. Знову поринула в стан невагомості і чарівливого смутку, коли очікуєш тільки чуттєвої насолоди, а не докорів сумління, які чомусь неодмінно приходять слід за втіхою.

Чи то від того, що давно не була з жодним чоловіком, чи від того, що готувала собі шлях відступу у випадку невдачі, але спостерігала за всім, що відбувалось в номері наче збоку. Мабуть, готова була будь-якої миті розвернутись і піти, якщо виникне хоч найменший сумнів доцільності мого перебування в обіймах цього чоловіка. Ось що значить мати страх, якого годі позбутись і якого доводиться волокти на горбі з минулого життя.

Отак стоячи осторонь, але так близько, що відчувала тепло його долонь в себе на персах з подивом зауважила, що чомусь байдуже мені, що не такі вже пружні в мене перса, як колись, що шкіра не бездоганно гладка й шовковиста, що стегна не досконалої форми і силуету. Бо він торкав мене так, мовби я єдина жінка в його житті, мовби за нашими спинами немає жодного минулого. Немовби ось-ось мають з’явитися крила і знести нас до небес.

Бачила себе тією, що відчула на собі весь солод важкості його тіла. Бачила як поволі втрачаю свідомість. І не заважала цьому. Думала — «хай». Хай насолоджусь відчуттям того, що я єдина, відчуттям всесильності, відчуттям лету. Під заколисуючий ритм його стихання замислилась — «хто його знає, коли наступного разу доведеться відчути щось схоже».

Мар’яна повернулась десь о півночі щаслива, зі сяючими очима і чималим пакунком в руках.

— Не повіриш, таку шубу собі купила з гірського кота і всього за якихось 500 доларів. Господи, що за розкіш.

Дівчина хутко вийняла з пакету плямисте хутро і вправним рухом накинула на себе. Справді, виглядала вона як з обкладинки глянцевого журналу. Я всміхнулась. Мабуть це було недоречно, бо вона враз прищурила погляд і уважно грянула в бій бік. Погляд зосередила на букеті квіток і неторкнутій пляшці шампанського.

— Ого! Звідки це?

— Турок приніс…

— Ого. Ну й швидко ж ви…

— Та я, та це…

— Яке зрештою це має значення. Ви ж жінка доросла, тож можете робити все, що заманеться і не мусите нікому звітуватись. Вікторіє, — зробивши серйозний вираз обличчя, звернулась до мене сусідка, — не переживайте. Це буде нашою маленькою таємницею. Обіцяю, я про це нікому не розповім.

Пляшку шапманського ми таки розпили. Майже до середини ночі протеревенили на всілякі жіночі теми, а наранок обоє навдивовижу добре виглядали.