Кристина Лукащук - Сусід

Після раптового бажання догодити собі тістечком, почали з’являтись й інші. Мов непрохані гості. Ти їх не чекала, а вони прийшли. Будь добра давай собі раду. І ти мимоволі нишпориш по завідома порожніх полицях. Вкотре бездумно заглядаєш до ще порожнішого холодильника з надією знайти хоч щось їстівне для частунку.

Звідкись виринуло бажання переглянути свій гардероб. Особливо білизну. Так-так, що тут у нас? За мить мене розібрав такий смуток, що сльози виступили на очі. Невже це мої речі? Невже я завди носила ці великі майтки, в безглузді дрібні ромашки блакитного кольору. А станик? З розтягнутими шлейками, весь в скуйовжених кульках. Чомусь саме білих на чорному. Де-не-де стерчать потріскані гумочки. Господи, невже це все дійсно моє? Беру до рук колготки. Невизначеного тілесного кольору, зашиті на п’ятці. На чорних — безліч затяжок і зацеровані вони від коліна до самої гори. Мабуть, коли я їх зашивала, то думала — «а навіщо викидати, все одно під довжелезною спідницею нічого не видно».

Захотілось згадати всі ті гаптовані та мережані речі, які колись наповнювали мій гардероб. Та це недозволима розкіш. Не впевнена, що маю достатньо сили, аби ще раз пережити втрату… колишнього житття. Бо ж спогади ні до чого іншого не приведуть. Я це знаю напевне. І це моя терапія. Єдина.

Я не дозволяю собі розкоші спогадів. Живу так, наче є тільки сьогодні і завтра. Ні, радше тільки сьогодні. Ти дивись, майже я у Святому письмі. Але чому ж тоді так нестримно гірко.

Попри сувору заборону самій собі згадувати минуле, моє тіло виявляється іншої думки про спогади. Воно живе своїм життям, абсолютно не підвладним моїм думкам чи бажанням і в нього своя пам’ять, своє минуле, від якого воно не має ані найменшого наміру відмовлятись.

Наївно думала, що коли позбавлю очей всього, що може викликати хоч найменші спогади, воно забудеться і перестане реагувати. Але це утопія. Не можу ж я позбутись абсолютно всього. Для цього потрібно або й справді йти в монастир, або ховатись в якісь глушині, де нема людей і спокус, що вони зі собою приносять. Ні те, ні інше мене наразі не приваблювало.

Після того як в’їхали сусіди, моє тіло збунтувалось. Сьогодні воно прагло такого забутого, але до болю знайомого відчуття дотику тонких єдвабів до найсокровенніших, найпотаємніших його місць. В пам’яті зберігались картинки, на яких перса вкладені в мережані чашечки станика, де квітковий орнамент кидає тонку холодну тінь на перса, ретельно відтворюючи їх ідеальну округлість. Де чорна коронка панчіх підкреслює білизну стегна, відкриваючи погляду магнетичний трикутник півпрозорих трусиків, легких, наче крила мотилька.

Дзвінок вхідних дверей. Потрібно його змінити. Різкий і приторний як зелене яблуко з дерева-дички. Кожен раз лякаюсь як його чую. За стільки часу ніяк не можу з ним зжитись. А ще кажуть, що людина до всього може звикнути…Хіба до постійного страху.

Ховаю до шухляди оте дрантя, що називається білизною і цілковито розбитою йду відчняти двері. Сьогодні не маю сили противитися. Хай забирають…

Два великі ока з під опущеної голови. Погляд з під лоба. Вивчає. Вивчаю її навзаєм. Розумію, що вирішується моя доля. Або ми з нею подружимось, або ні. Іншої нагоди не буде. Мала підводить голову і відводить погляд. Я її не цікавлю. Що ж, могло бути гірше. За малою соїть Ореста. Всміхається. Обережно якось, несміливо. Мабуть, захоче лишити малу. То хай лишає, але що я тій дитині про Господа розповісти можу, коли в мене лишень питання до нього.

— Доброго дня! Ми на хвильку, можна? Везу її до бабці на вихідні, тож думаю, що добре було б нам всім познайомитись.

— Гарна думка. А як тебе звати? — Присідаю коло малої.

— Марта.

Дивиться в очі. Трохи наче здивовано. Можливо, рахує себе дорослою, а я — наче з дитиною. Наступне запитання мало б звучати: «а скільки тобі років?».

— Подобається тобі тут?

— Так.

Дівчинка небагатослівна. Тримає матір за руку і дивиться в одну точку. Квартира її не цікавить так само як і я. Ореста сьогодні в сукенці і в тон до неї чоколядових капронах. За інших обставин, можливо б, я й уваги на це не звернула, та після нинішньої інвентаризації скупого гардеробу не зчулася як запитання саме викотилося з уст:

— Гарні капрони. Давно купили?

Дівчина несподівано зраділа.

— Ні, саме вчора. Правда, надзвичайно вдалий колір? Та це панчохи.

Не встигла я оком моргнути як сусідка цнотливо підняла край подолу і я побачила давно забуту коронку з квітковим орнаментом. Ще й фалдовану дрібненько згори і з долу.