Кристина Лукащук - Сусід

— Я винайняв для нас квартиру. — Трохи притишено, наче нас могли почути, закінчив він, відвівши погляд в бік.

Скориставшись паузою, я нарешті перевела подих і сльози полегшення полились струмками з під прикритих повік. Ніхто більше не забороняв мені заплющувати очі.

— Ти щ-що, ти ш-що п-плачеш? — він заїкався.

Все ще не розплющуючи очей всміхнулась і заперечливо захитала головою.

— Ні, не плачу. Просто я… щаслива.

Тепер його вираз обличя був наляканим. Високо зведені брови, наче зі застиглим німим питанням, чи ти бува дівчино не жартуєш. Несподівана блідість, наче першим приморозком, вкрила його засмагле чоло.

— Володю, — вперше вимовила вголос, — все буде добре. Все буде добре…

Гладила його руку, не дивлячись у вічі. Чекала, що сам оговтається.

— Так, так, звичайно, — мов заведений кивав головою, — Господи, як ти мене налякала. Як же ти мене налякала, Вікторіє. Охоче вірю, що з тобою у мене все буде добре, — всміхнувся.

Якби в ту мить я не була такою перечуленою і щасливою, то можливо, б вже тоді побачила, що то не просто усмішка, то переможна усмішка.

В аеропорту в останню хвилю Володька заскочив у мою таксівку.

— Наукова, 84, будь-ласка.

У-у! Наукова? Я думала ми поїдемо в центр, — це я тільки помислила, але не сказала вголос. Можливо, в нього якісь справи на околиці міста, а далі поїдемо все-таки до центру, який я так любила і про який завжди тихесенько мріяла.

— В тебе ще справи? — Аби не мовчати спитала навмання.

За одно дізнаюсь чи варто очікувати чогось більшого чи ні.

— Що ти, кохана, які справи? — Щиро здивувався.

— Наукова… — Затнулась, бо вже встигла забути номер.

— 84. Так, тепер це буде наше гніздечко. — проусміхався чоловік моєї мрії і красномовно підсунувся ближче.

Водій з пересторогою глянув в дзеркало над лобовим склом. Та Володька й не збирався продовжувати. Взяв мою долоню в свою і враз відлетів кудись далеко.

Мовчки дивилася на цього ще недавно чучожо красеня і не могла повірити в своє щастя. Все було наче в казці, проте чогось бракувало… але чого саме ніяк не могла второпати.

Машина зупинилась і перервала роздуми. Потрібно виходити. Звичайний дев’ятиповерховий будинок, облицьований білою цеглою. Тут таких сотні. Даремно не слідкувала за дорогою, адже тепер доведеться долати значно довшу дорогу до праці, ніж звикла.

О! Бабці як завжди на своєму контрольно-пропускному пункті — дерев’яній лавці, пофарбованій їдким зеленим кольором. Їх троє. Не випадало добре роздивитись, та й вони театрально відвернулись від таксівки, начебто їх це аніскілечки не обходить.

Найстарша з них (хоч в їхньому віці таке припущення може бути абсолютно помилковим), краєм ока все-таки невпинно стежила за всім, що відбувалося біля під’їзду. Запамятовувала кожну деталь, аби згодом, як тільки-но новоприбулі зникнуть за дверима, довго смакувати побаченим з колежанками.

Володька вчепився у валізи, ще й забрав пакунок з розмаїтим дріб’язком з аеропорта: пляшка лікеру, цукерки, кілька безкоштовних журналів і сніданок з літака. В польоті мені чомусь не смакувало, але не викидати ж харчів. Сопів, жили на руках напялись, проте категорично заборонив мені допомати. Цікаво, він завжди такий, чи в перші так звані квітково-чоколядові дні?

Ліфт не працював. Квартира виявилась на дев’ятому поверсі. Випробування не для слабкодухих. Мені нестримно зохотілося хутчіш до лазнички, наче після доброго душу може з’явитися ще один шанс почати сьогоднішній день з початку. Ключі були завбачливо залишені кимось під килимком. Володька впевнено відімкнув замок і театрально проченив двері.

— Заходь. Тепер ти тут господиня.

Несміло зробила крок усередину. Що мене здивувала й вразило зі самого порогу — квартира була вщент залита сонцем. Воно світило просто в очі, не залишаючи жодних шансів щось побачити. Промені вливались у великі, нічим не прикриті вікна і наповнювали кімнату своєрідним середземноморським спокоєм. Мимоволі всміхнулась.

— Тобі подобається. Я знав, що тобі сподобається.

Чоловік вхопив мене за руки і повів у якийсь дивний, варварський танок, на який в мене не було жодних сил і бажання. Намагалась непомітно вислизнути з його чіпких обіймів, але це виявилось не так просто.

— Пусти, дай хоч все як слід обдивитись. — Квилила я.

— А ти вже все бачила. — Всміхнувся якось по-своєму. По-чужому.

— Як? — стала як вкопана і той скажений танок сам обірвався.

— Тут більше нічого нема.