Кристина Лукащук - Сусід

— Як нема?

— Це однокімнатна квартира.

— Так, я бачу, але тут нема ліжка, шафи. Тут нема навіть на що сісти. — розгублено перелічувала я те, чого не бачила.

— Чому ж нема? Є. На кухні.

Вхопивши мене за руку, потягнув кудись у бік. Вкінці коридору були ще одні двері. З великою матовою шибкою. Ми потрапили в доволі просторе приміщення. Посеред нього й справді стояв невеличкий столик і два крісла. Я важко опустилася на одне з них. В куті стояв малесенький холодильник, який можна було сприйняти за іграшковий. Поряд умивальник, причеплений до стіни і звичайна, чотирьохкамфорна газова плитка. Я ледве стримувала сльози, що от-от могли бризнути з очей не зважаючи на всі мої зусилля не видавати свого розчарування.

Володька підійшов, став навколішки, відгорнув з мого обличчя пасмо волосся, заклав за вухо і тихо-тихо, що довелося напружити увесь свій слух абби розібрати те, що він прошепотів до вуха, прорік.

— Вибач, кохана. Знаю — це не те, що ти від мене очікувала. Але це тимчасово. Завтра завезуть меблі, за якийсь час купимо все, що тобі буде потрібно. Обіцяю, це на якийсь час. Зате невдовзі ми будемо жити в розкішному будинку в передмісті, з велетенським садом і дитячим майданчиком, на якому буть бавитись наші діти.

В цьому місці я розревілася ще дужче. Мабуть, він подумав, що я не сповна розуму, бо вже би мала вспокоїтись, а тут на тобі — все з початку.

— Ти правда хочеш дітей? — соплі текли з носа і я не мала чим їх обтерти.

— Чистісінька правда. Клянуся. Думаєш для чого я тебе сюди привіз? Просто так? В мене на тебе далекоглядні плани…

Як виявилося згодом, в цю мить він був чи не найщирішим за весь той період, що я його знала.

Води не було до вечора, а в мене почалися місячні.

Те, що сусід не полишав моїх думок мене водночас гнітило і тішило. Гнітило, бо я ще ніяк не могла розібратись в своїх почуттях до молодої судідки. Те, що вона починала мені подобатись було очевидним. Ніде правди діти, між нами наче з’явились перші паростки такого складного почуття як дружба. Не так то легко в моєму віці заводи нових приятелів.

Після її відвідин я раптом усвідомила яке самотнє життя проваджу. В мене не залишилось друзів. Я обірвала усі контакти зі своїми родичами і знайомими… аби вижити. І тепер раптом появляється людини, якій байдужим є моє колишнє життя. Яка не дивиться на мене осуджуючим поглядом і не очікує виправдань. Хіба можу зробити їй боляче.

З іншого боку її чоловік. Олександр. Саша. Зловила себе на тому, що тепер часто вимовляю його ім’я вголос. Смакую кожну літеру зокрема і всі в купі. Ні-ні, більше нічого, тільки смакую.

Під час переховування навчилася стримувати свої бажання, проте не навчилася їх позбуватись. Знаю, що рано чи пізно прийде той день, коли греблю прорве і все, що стримую в собі вирветься на зовні. Якимось шостим чуттям вловлюю, що процес уже запустився. Час пішов.

Уже четвертий день не виходжу з дому. Боюся зустріти когось з них на сходах, чи по дорозі додому. Боюся, що доведеться робити вибір швидше, аніж мені б цього хотілось. Не тішу себе думкою, що жінці крім чоловіка ніхто не потрібен. Те, що можна розповісти колежанці, цього жоден чоловік на світі не зрозуміє, як би сильно він тебе не любив. Тому новий шанс заприятелювати з іншою жінкою, мене водночас тішив і тривожив.

Попри всі зусилля, не могла сприймати Оресту винятково як сусідку, чи потенційну приятельку після того як зіткнулася з сусідом. Тепер, наскільки безглуздо б це не виглядало, сприймала її як… суперницю. Цікаво, чи вона щось відчула? Жінка завжди відчуває, коли хтось намагається порушити цілісність її території.

— А, це ви… — Розчаровано.

— Я не вчасно?

Стою перед сусідкою, винувато всміхаюсь, а в самої аж ноги трусять, так переживаю.

— Та ні, заходьте.

Голос байдужий. В квартирі надзвичайно тихо. Кожен крок, кожен найменший порух звучить нестерпно голосно. Мимоволі роззираюся. Я тут ніколи не була після того як вони засилились.

Чула від сусідів, що цілий рік перед тим, як Ореста в’їхала, тут велись роботи. Мені було надзвичайно цікаво, що можна ремонтувати стільки часу в сорокаметровій квартирі. Тепер мала змогу побачити. Усюди стерильна чистота. Мало меблів, жодних оздоб. Ні тобі картини на стіні, ні квітки, ні якоїсь кришталевої вази. Але й бідним убранство назвати важко. Все найнеобхідніше, продумане і виважене. Речі й предмети бездоганної якості. Поєднуються між собою по стилю, кольору й структурі (не те, що в мене).