Кристина Лукащук - Сусід

Господи, то що ж вихотить? Я таки в нього закохана? І все що я відчуваю це не злість, а ревність? Я смакувала нову емоцію і дивувалась яка вона терпка на смак — як вчорашній піт. Дивно, як мені вдалося прожити все життя і жодного-жоднісінького разу не відчути що таке ревність. Що ж той хлоп зі мною зробив?

– І що? Коли розійшлася ваша мила компанія? — Іронізувала я з терпким смаком на устах.

— Під ранок. Всі пішли разом, бо вчасно згадали, що робочий день ніхто не відміняв.

Все що завгодно готувалась почути. Після першої чарки, після перших трьох чарок, відразу після півночі, але під ранок… Це було занадто. Та й звучало відверто неправдоподібно, аби в це повірити.

— Вам було весело. — я зовсім скисла.

— О, так. Ми не скучали. Володимир Петрович не давав нам цього робити. Та й Віталій Степанович виявився таким дотепним жартівником, що, думаю, тепер жодна вечірка без нього не обійдеться.

Оголосили посадку. Ого. Не зчулася як минуло дві години. Виходить потрібно внести поправку до вислову класика про те, що щасливі не спостерігають часу. Ревниві також того часу не зауважують. Він в них просто згорає.

Заки не оговтаюсь, вирішила й вигляду не подавати, що щось мені не так. Зрештою, мені ж не сімнадцять, аби віддаватись емоціям з головою. Все йшло добре. Вичекавши слушного моменту, коли ніхто на мене не зважав, я накинула ажурну шаль на плечі і тихцем покинула наше товариство. Не гаючи часу подалась до свого номеру. Ніхто ще не відміняв цілющих властивостей сну.

Номер я ділила з тією ж Мар’яною. В кімнаті трохи різко пахло її парфумами і ще чимось безтурботним і недбалим. То тут то там лежали її особисті дрібязки. багаточисленні детальки гардеробу переконували, що крім функційної ролі речі можуть мати виключно естетичне значення.

Коробочка для прикрас у вигляді орхідеї, торбинки з ніжно-рожевої органзи, заповнені трояндовими пелюстками, що випромінювали приторно солодкий аромат. Усі запахи змішались і сворювали враження позачасової субстанції, місця, де нема нічого, що відлічує твій вік, твоє буття.

Я зняла з себе все: ланцюжок, сережки, білизну, защіпки до волосся. Намагалась не думати про добрі манери. В наповнену ванну вилила пів флакончика, оздобленого букетом штучних фіалок, золотисто-перламутрової рідини. Одразу, мов від помаху чарівної палички та перетворилася на гори дивовижно мякої піни.

Притуплене насичиними ароматами сумління, чомучь вперто підказувало, що розкішні пляшечки, баночки, тюбики та губка з натуральних водорослів не є власністю номеру. Та тільки-но я ступила в магнетично білосніжну мякоть, як останні сумніви геть розчинились як і я розчинилась в чуттєвій розкоші сходу, підсиленій чужими засобами.

Ледвочутний стук в двері вивів мене з чарівливого стану, в який поринула зі всією відчайдушністю надломненої жінки. «Мар’яна», — майнуло в голові. Обвела біглим поглядом лазничку і частину кімнати, яку бачила крізь навстіж розчинені двері. Наче все пристойно. А про косметику скажу, що… думала, що це наповнення номеру. Я ж все-таки вперше в закордонному готелі…

З ванни не виходжу, бо ж у дівчини свій ключ, себто магнітна пластикова картка. Та назад у той самий стан, що досі, потрапити не можу. Щось заважає.

Знову делікатний стук у двері. Нехотячи вилажу зі свого прихистку, як є — не змиваючи піни з тіла. Вбираю пухкий махровий халат білого кольору і йду відчиняти двері. «Забула картку в номері», — вирішую я і без жодних застережень широко відчиняю двері.

Переді мною молодий вродливий турок зі щирою білозубою посмішкою. В руках невеличкий букет досконало підібраних квітів.

— Пробачте. Це номер 1012? — Всміхаючись питає англійською.

— Так. — Відповідаю я. Для більшої переконливості чомусь киваю головою.

Мабуть, не хочеться, аби він, помилившись, розвернувся й пішов геть.

— Ви міс Вікторія? — Знову англійською.

— Так. — Ще з більшим завзяттям киваю головою.

В той час смакую як милозвучно звучить моє власне ім’я у виконанні молодого турка.

— Тоді це вам.

Радше здогадалась, ніж почула. В ту мить була поглинута актом передачі запашного букету. Заки я оговталась від несподіванки, турок зник в тенетах готельних коридорів. Пам’ятаю, що лишень з’явилася і одразу зникла думка, що, можливо, потрібно було дати якісь чаєві, чи краще було б запросити на каву…

Думка про те, хто ж прислав ті квіти, в ту мить чомусь не виникла. Все було мов у кіно, чи продовженням чудового сну. Квіти. Мені? Чому б і ні??