Кристина Лукащук - Сусід

Ось мої сусіди. В’їхали в нову відремонтовану квартиру. Чи їм добре? Чи в цієї жінки за стіною ніколи не виникало відчуття, що проживає чуже життя? Якось при нагоді потрібно буде спитати, хоч мені не слід (в цілях безпеки) заводити нові знайомства і розмовляти з чужими…

Роздуми обірвала мелодія дзвоника на вхідних дверях. Трохи жаль, бо от-от обіцяла з’явитись ниточка, за яку можна було б зачепитись. Поволеньки, обережно, аби не сполохати, слово за словом вийняти усю правду. Мені її так бракувало останнім часом…

Накинувши на голову хустку (вдома ходжу в довгій чорній сукенці і білою хустиною на голові, хоч не знаю чи так правильно, бо ніхто мені на цей випадок інструкцій не залишив) пішла відчиняти двері. Часом до мене забігав сусідський хлопчик. Йому чотири роки і в нас спільний… кіт, вірніше кицька.

Та прибилася до нашого під’їзду пізньою осінню, разом зі мною. До того ж вона була вагітною. Ніхто її не проганяв, але й забирати до себе не хотів, тож ми з Максимом, так звали малого, незмовляючись, почерзі її годували. Кицька призвичаїлася і навіть ходила до нас в гості. Іноді Максим забігав спитати чи вона часом не в мене. Кицьки сьогодні не було, тож я готувалась йому запропонувати, аби пошукав на подвір’ї.

На порозі стояла молода жінка. Йокнуло серце. Закалатало голосніше. В горлі пересохло, в скронях зі шаленою швидкістю зецебеніла кров, гупаючи молоточками які грозились перетворитись на кувалди. «Попалась», — перше що спало на думку. За мною прийшли. Невідомо звідки з’явився войовничий дух. Буду опиратись. Так просто вони мене не візьмуть. Обережно, аби не викликати підозри, намагалась розгледіти в незнайомці геть усе, що може стати в пригоді. Силилась зметикувати чи вистарчить сили її відштовхнути, щоб втекти. Вистарчить.

Тонкотіла. Великі чорні очі. Чіпкі і уважні водночас. Не приховуючи здивування також вивчає мене. Сукню, хустку, обличчя. Очі, які можуть завмерти і які готові будь-якої миті відсахнутись. Як у нашої з Максимом кицьки, подумалось мені. Миловидне обличчя з акуратними рисами. Правда, трохи завеликий рот, складений в зніяковілу посмішку. Якби не зовсім коротке волосся, то могла б навіть бути гарною, а так — скидалась на хлопчака. Чоловічою стрижкою весь чар її зграбної фігури зводився на нівець. Джинси, чоловічого крою сорочка також приховували її жіночість. Вмисно? Чогось соромиться?

— Доброго дня. Можна я від вас зателефоную. Ніяк не звикнуся з новою квартирою і весь час гублю ключі.

Від несподіванки продовжую стовбичити у дверях. Судідка. Ось хто вона. Чудово! Це ще не за мною… Ще є трохи часу…

— Вибачте, я не відрекомендувалась. Мене звати Ореста. Я ваша сусідка.

Не заю чи вона це чула, не знаю чи цей звук був взагалі, але мені видалось, що в момент, коли сказала, що вона моя сусідка щось клацнуло. Так, як клацають замки від дверей, що ховають за собою таємницю. Особливо чужу.

— Що ж, проходьте, — відступаючи їй дорогу, запрошую зайти.

Чомусь нагадую собі відьму, яка солодким голосочком запрошує двох діток, що заблукали, до пряникової хатинки.

— Телефон на поличці біля дивану. Мене звати Вікторія… сестра Вікторія, — виправилась я.

Дівчина рішуче попрямувала до цілі. Граційно присіла біля телефонного апарату, зняла слухавку. З пам’яті набрала номер. Дуже тихо і вкрадливо про щось з кимось коротко перемовилась. Поклавши слухавку, ще якийсь час дивилась перед себе в нікуди. За мить хитнула головою, наче проганяючи чиюсь з’яву, вирівнялась і щойно тепер обережно роззирнулась.

— Гарно у вас, — вихопилось у неї.

Ми перезирнулись. Обоє знали, що ніяке у мене не гарно. Старі лаковані меблі, кришталеві цукернички у креденсі, кілька порцелянових фігурок, пластмасові квіти у скляних вазах.

— Хіба? — знітилась я.

До цього часу намагалася не зважати на, не так вбоге, як старомодне убранство свого помешкання. Нині глянула навколо очима молодої жінки.

— Затишно у вас, — поправилась вона.

— А у вас хіба ні? — цікавість пройняла мене наскрізь.

Може запропонує зайти?

— Ні, в мене все по іншому. Все якось дуже голо…

Мені раптом видалось, що дівчина готова розповісти щось дуже особисте, інтимне. В ту мить я її перебила, бо не хотіла, аби згодом вона про це пошкодувала.

Запраглось підійти і погладити її по голові, запустивши пальці в коротке смолянисте волосся. Мабуть, вона б цього не зрозуміла. Між нами всього якийсь десяток років різниці. Не можу поводити себе так, як добра бабуся, бодай і чужа.