Антін Мухарський - Доба. Сповідь молодого бандерівця

Коли ми з Миколою спустилися на сцену, то із здивуванням побачили, що інвалідний візок, в якому на той час вже мусів сидіти сер Арчибальд був порожнім, хоча стрілки на годиннику біля режисерського пульту показували двадцять хвилин на дев'яту. Народ у залі хвилювався і щохвилини оплесками, а потім вже й свистом виказував своє обурення.

«Де Протасов? Де Протасов?» — гасав за сценою випусковий режисер Йосип Дрюкер і раз у раз викликав по радіотрансляції артиста Протасова на сцену. Нарешті прибігла схвильована медсестра Ганна Давидівна і доповіла, що Протасов переодягається і буде через п'ять хвилин. На свій страх і ризик Дрюкер пустив завісу, й вистава почалася.

Наш із сером Арчибальдом вихід був хвилин через десять після початку, так що теоретично старий ще встигав усістися у візку й накрити ноги картатим пледом. Але минули п'ять хвилин, а його не було. Минули ще дві хвилини, а Протасова не було!

— Миколо, от ти де, а я тебе по селектору викликаю! — підбіг до нас Дрюкер, бо Микола й досі стояв поруч, контролюючи мій стан. — Давай всідайся у візок і грай Арчибальда!

— Я? — жахнувся Микола. — Я ж без гриму, без костюма!

— Хрін з ним із тим гримом, хрін з костюмом! — махнув рукою Йосип Абрамович. — Сідай!

Він самотужки вмостив Кучера на інвалідний візок і по горло замотав пледом, реквізиторка тицьнула у руки Миколі коньячний бокал, і ми з ним виїхали на сцену.

Наші колеги, побачивши ту «споруду», яку я штовхав перед собою, порснули зі сміху і, уткнувшись мордами у декорації, тихо собі стогнали від реготу.

Найважче ж було артисту Сомову, що грав якогось там судового пристава і проказував суворий монолог, у якому сповіщав присутніх, що майно сера Арчибальда через борги підлягає арешту. Дивлячись на замотаного по горло Кучера, Сомов ледве справлявся зі своїм завданням, пихтів, крутив очима, активно жестикулював, намагаючись удавати суворість. Від його потуг навіть я ледь втримувався від сміху, суплячи брови й втупивши погляд у підлогу. Але глядачі, здавалося, нічого такого надзвичайного у наших діях не вбачали й уважно слідкували за дійством. Оскільки сьогодні була п'ятниця, зал був заповненим вщерть.

Ледве вибравшись зі своєї гримерки, так сяк переодягнений Протасов, тримаючись одною рукою за стіну, а другою за Ганну Давидівну, рушив коридором до сцени.

— Швидше, Ганно Давидівно, бо у мене зараз вихід, — важко дихаючи, квапив він не стільки її, як самого себе.

Але спустившись на сцену і діставшись лаштункової завіси, з-за якої він мав з'являтися, він побачив, наче крізь туман, у далекому мареві сценічних софітів тільки спину молодого артиста, що грав сьогодні Бертрана, штовхаючи поперед себе візок.

— А хто там у візку, я щось погано бачу? — тремтячим голосом запитав у медсестри.

— Та, здається, Кучер, — відказала вона, примруживши підсліпуваті очі.

— Покидьок, потвора… Задушу суку-у-у-у, — прохрипів з останніх сил народний артист і, випростав уперед руку, ніби бажаючи ухопити за горло ненависного конкурента.

— Тихше, тихше, — Ганна Давидівна всадила його на довгу дерев'яну лаву, що стояла за лаштунками, аж тут до них підбіг і Дрюкер.

— Сергію Петровичу, ну, де ж ви були?

— Якого біса випустили на сцену Кучера? — крізь зуби процідив умираючий народний артист.

Від такого несправедливого, ба й навіть дурного звинувачення Йосипа Абрамовича аж пересмикнуло.

— А що я мав робити? Переривати виставу, дочікуючись вас? Тю! Оце так заяви! — і, ображено фиркнувши, побіг у своїх справах.

Круги, чорні, зелені, якісь райдужні пливли перед очима у Протасова, і чорне жахливе провалля розверзалося перед ним. Билася, кричала від страху й розпачу канарка у його тілі, шукаючи порятунку, але клітка була ще замкненою. Ганна Давидівна бачила й розуміла, що Протасову стає все гірше й гірше, і потайки попросила пробігаючого повз Дрюкера викликати швидку. Але старий почув це прохання.

— Ніякої швидкої, - захрипів до неї Протасов. — Допоможіть мені піднятися…

— Куди це ви? — вже якось хворобливо-безнадійно спробувала поцікавитися у старця Ганна Давидівна.

— На той бік сцени… Ходімо…

Він зробив над собою останнє зусилля і піднявся з лави. Через кілька хвилин на протилежному кінці сцени він хотів перестріти інвалідний візок, коли його викотять на деякий час за лаштунки і зайняти своє по праву належне місце.

Я ж тим часом, геть п'яний і сумний, катав замотаного в плед Миколу Кучера сценою. Коли ж ми хвилин через двадцять вибралися за лаштунки, і наші очі після яскравого сценічного світла ще призвичаювалися до темряви, відкілясь з боку налетів на Кучера народний артист Протасов і старечою рукою, намагаючись ухопити його за горло, захрипів: