Антін Мухарський: Доба. Сповідь молодого "бандерівця"

— Ага, у такому випадку краще беріть папір просто зараз і пишіть заяву про звільнення з театру! Люся, Люся, — закричав він до секретарки, — принесіть, будь ласка, папір!

- Із задоволенням! — я рішуче взявся за стілець навпроти Діми Марченка і, коли Люся принесла папір і ручку, мовчки взяв і написав на листку: «Старому жидівському запроданцю, чорту лисому, самого Люципера другу та товаришу, собаці та підлабузнику гнилої й протухлої орди московської Зарізовичу Іцхаку Ієрухимовичу.

Митця нової генерації, гордого сина України, нащадка славного козацтва запорізького, разом із усіма синами гайдамацькими, військами махновськими, петлюрівськими, холодноярівськими та УПІвськими — Ореста Лютого

Заява!

Прошу звільнити мене з вашого сраного театру, скупчення лайна жидівського, москальства кацапського, хохляцтва шароварного, акторства продажного, підорасні гнойної, скупчення гріха, підступу, брехні та облуди за власним бажанням.

Дата 13.11.1993.

Підпис — Орест Лютий!»

Поки я все це писав у кабінеті панувала абсолютна тиша. Зарізович стояв і дивився, як я пишу, Діма теж спостерігав за моїми діями мовчки. Потім я так само мовчки передав листа Зарізовичу.

— Ах ти, сволото бандерівська! Проявила таки свою справжню сутність! — тихо вимовив Зарізович, прочитавши все написане, а потім порвав листа й кинув його на підлогу. — Завтра можеш в театр не приходити! А з приводу усього тобою написаного, скажу одне — ти крупно чогось не розумієш, хлопче! Не все так просто в цьому житті! Увесь твій молодіжний запал незабаром пройде, і ти побачиш усю правду життя. Та пізно буде.

На цих словах до кабінету увірвався Боря Маргуліс, прикладаючи до роз'юшеної губи хустинку, і щосили вигукнув:

— Кличте міліцію! Цей п'яний покидьок напав на мене і завдав мені тілесних ушкоджень!

І в ту ж саму мить я зірвався зі стільця і кинувся на нього. І це стало моєю стратегічною помилкою, бо замість тримати себе у руках і послідовно, наче на Нюрнбергському процесі, продовжувати звинувачувати Зарізовича у всіх гріхах проти людства, людяності, честі, правди та держави Україна, а наприкінці своєї промови зі словами «Подавіться вашими юдиними грошима» кинути йому театральним жестом в обличчя залишок преміальних грошей, я не втримався від бажання копнути ногою Борю Маргуліса, і це зламало увесь мій план.

Проте Боря якось так вдало відскочив убік, і я промахнувся. Він товстим своїм задом налетів на етажерку, з якої гепнула на підлогу старовинна ваза. І знову пролунав його відразливий вереск: «Люся, викликайте міліцію!», дзенькіт розбитої порцеляни, зойки Люсі, Зарізовича і Діми Марченка, які намагалися відтягти мене від Борі, до якого я намагався сягнути руками й ногами.

Що було далі, пам'ятаю погано. Пам'ятаю, замість красивого аргументованого «Нюрнбергського процесу», я банально і по-хамські лаяв Зарізовича, обзиваючи його старим жидом і москальським запроданцем, кляв усіх підорів світу разом з Біктюком, Оскаром Уайльдом, Петром Чайковським, Енді Ворхолом, Елтоном Джоном, Нурісвим-Баришніковим разом узятими, але найбільше лаяв того нашого вітчизняного підора Мутного, що замутив усю ту катавасію.

Пам'ятаю, таки кинув Зарізовичу в морду ті три тисячі ку-поно-карбованців, що лишалися у кишені, вигукнувши при тому не горде і шляхетне «Подавіться юдиними грошима», а зовсім хамське і безглузде: «Заткніть собі в сраку свої жидівські гроші!», та й до того полетіли вони якось некрасиво, не тугим жмутком, як мені хотілося, а якимось неефектним віялом. А коли Зарізович нагадав Люсі, щоб вона сповістила охорону, аби більше мене до театру не пускали, я цілком природно обурився: «Дивися, старе жидівське хуйло, щоб народ України тебе не звільнив з посади худрука!»

По тих словах мене під білі рученьки вивели з кабінету, бо народу на нашу сварку збіглася тьма і почали хором з'ясовувати нагальне питання: «Що робити із сьогоднішньою виставою?». Усі як один зійшлися на думці, що роль глухонімого Бертрана я таки зіграти зможу, бо, не дивлячись на неадекватну поведінку і стан афекту, іншого актора на обрії не спостерігалося, а виставу зривати було негарно, бо народу набився повен зал.

— Ходімо переодягатися, — взяв мене під руку Микола Кучер і повів до гримерки.

Дорогою він шепоче мені на вухо:

— Нащо ти це зробив, малий паскуднику? Ти ж занапастив усе своє життя! Тебе ж виженуть з театру! А у тебе ж родина, дитина… Е-е-ех, що ти наробив, дурню!