Антін Мухарський: Доба. Сповідь молодого "бандерівця"

Я майже у захваті цокаю язиком і з розумінням киваю головою, думаючи: «Отакі вони суворі підарські стосунки — любов, ревнощі, ненависть, підступ, помста… Хоч роман пиши!». Тим часом Діма продовжує:

— Ця історія почала розкручуватися тижні два тому, а Євген Дмитрович і сам якось натякнув мені в бесіді, що мені на деякий час краще зникнути, бо, не дай, Боже, почнеться розголос, журналісти, те і се. Але я не зрозумів усієї серйозності його слів, думав, він все владнає. А тепер ситуація така, що газетяр у нього вимагає ледь не півмільйона доларів. А де гарантія, що той, хто дав газетяреві фото, не звернеться до когось іншого? Річ у тім, що ніхто напевно не знає, хто саме і за яких обставин зробив ті фото. Може, Боря, а може, і не Боря? У тому то й уся справа замикається на мені й на газетярі. Але оскільки газетяр — людина відома і впливова, то його і залякати важче, і позбутися. Не те, що мене! Нема людини — нема проблеми! Та і, якщо зникну, то газетяр зрозуміє всю серйозність намірів Євгена Дмитровича, бо той ні перед чим не зупиниться, щоб врятувати свою репутацію. Так що мої справи кепські. Дуже кепські! То що він Зарізовичу конкретно про мене казав? — вже цілеспрямовано запитав Марченко.

— Казав, що ти маєш зникнути і що про це він потурбується сам…

— И-и-и-и, — знову завив Діма й схопився руками за голову. — Що мені робити? Що мені робити?

— Я б на твоєму місці втік. Просто взяв би і втік кудись до бабусі в село, поїхав би кудись у якусь глухомань і зачаївся б на час. А там якось би воно розсмокталося!

— Я так і зроблю! — нервово ухопив мене за руку Марченко і почав її трусити, — так і зроблю!

— Тікай просто зараз, грай на випередження! — порадив я йому, відчуваючи себе неабияким шппигуном і конспіратором, що й справді рятує людині життя, подумавши: «Мені ж буде краще, вистава зірветься, бо Марченко грає там не останню ролю, а я собі під шумок добухаю спокійненько та й раніше приїду додому».

— Точно! Просто зараз! — зірвався з місця Марченко. — Дякую тобі, друже! Дякую!

На тих словах він ухопив свої речі і прожогом вилетів з гримерки, а я потягнувся усім тілом, пішов до заповітного люстра за своїм недопитим «гапличком» і з насолодою приклався до нього. Майже відразу після чергового ковтка й хвилі приємного алкогольного шалу, театром прокотився перший залаштунковий дзвінок, і радіоточки у сусідній гримерці та коридорі озвалися голосом Йосипа Абрамовича Дрюкера, нашого незмінного випускового режисера: «Панове артисти, пролунав перший дзвінок. До початку вистави залишається тридцять хвилин. Дякую!».

«О! — подумалося мені, - можна ще п'ять хвилин трохи полежати перед тим, як почати переодягатися». І я, зручно вмостившись на дивані, заклав руки за голову, ще раз потягнувся всім тілом, глибоко і зі смаком позіхнув й увесь віддався тим світлим, гарним почуттям, які заволоділи мною!

Адже я почувався справжнім героєм! Адже я зробив це! ЗРОБИВ! Не побоявся, не промовчав, засунувши язика в дупу, не піджав хвоста, а вчинив чесно, гідно й благородно! І від того почувався сильним, гордим і натхненним! Я почувався ЛЮДИНОЮ!

Аж тут мій благословенний спокій перервав Боря Маргуліс, який з перекошеною пикою увірвався до гримерки й щосили на мене засичав:

— Давай дуй до Зарізовича, сука така! Ти чуєш! Дуй до Зарізовича негайно!

— Що? — я ліниво піднявся на ліктях і, примруживши налите алкоголем око, із презирством глянув на товстого гея з перебитим носом і червоною пикою, у лискучому підарському піджаку з блакитною хусточкою довкруж шиї і вивернутими жирними губами справжнього хуєсоса, який тільки-но назвав мене сукою! МЕНЕ! Молодого героя нації! Гордість країни! Її захисника, воїна і справжнього патріота!

— Ах ти, п'яниця чортів! Набухався вже! Ну, тобі кінець! Зарізович тебе порве, як Тузік грілку!

Він, певне, не чекав від мене такої жвавої наснаги. Це трапилося миттєво. Вправно відштовхнувшись від дивану обома руками, я підскочив вгору і зацідив йому ногою просто в щелепу. Від того удару Боря полетів спиною назад і, висадивши двері, випав у коридор. Я рвонувся за ним. Лежачого, звичайно, не б'ють, але за «суку» на мою адресу цей гнойний підор мав відповісти. Несильно так, радше для наведення жаху я копнув його кілька раз ногою по сраці, в той час, як він, по-цуценячому схлипуючи, склався навпіл і закривав руками нещасну свою голівку. Навіть по жопі його було бридко бити. М'яка, товста підарська жопа, якої торкався носак мого міцного армійського черевика, викликала у мене приступ блювотиння. «Тьху!» — плюнув я рідкою слиною просто на лискучий Борін піджак і подався коридором до туалету, щоб вимити руки й обличчя від тої гидоти. Але назустріч мені вже бігла помічниця режисера Надійка: