Антін Мухарський: Доба. Сповідь молодого "бандерівця"

Я ж слухняно Йду собі поруч з ним і, опустивши голову, мовчу, мов той впертий бичок. А що мені казати? Я вже, здається, і так сьогодні багато чого наговорив! З мене досить!

У гримерці він допомагає мені переодягнутися. Звучить вже не знаю який істеричний залаштунковий дзвінок і вкрай схвильований голос Йосипа Абрамовича запрошує всіх артистів, задіяних у першому акті, спускатися на сцену. На годиннику п'ятнадцять хвилин на восьму. Виставу затримано на чверть години через виняткові обставини. Форсмажор. Публіка у залі нервує, а я тим часом думаю — спускатися мені чи ні? Нічого не хочеться. В душі утворилася якась пустка. Я сиджу на своєму стільці і раз у раз мугичу: «Набридло, набридло все…». Добре, що мій давній друг Микола поруч. Він знову бере мене під лікоть і веде униз. Перед виходом з гримерки я рвучко встигаю влити в себе останні краплі з заповітної пляшечки, і Микола зажурено хитає головою, мовляв, «Допився дурень!». Але мені байдуже.

«Шоу маст гоу он!» — тихо наспівує він мені у вухо, коли ми обережно спускаємося сходами на сцену, а я щось мукаю до нього на кшталт: «Не хочу грати цю недолугу, тупу виставу..», але він вперто тягне мене на сцену. До фіналу лишається вже недовго.

Сергій Петрович Протасов вмирав. Ін'єкція «магнезії», яку йому хвилин десять тому зробила медсестра, не допомогла, бо ще до неї оселилася в його тілі нестерпна важкість, яка заважала говорити, дихати, не те що ходити чи переодягатися. Перед очима все пливло, тіло важке, немов налите свинцем, тягло його до чорної прірви, і в тому тілі билася сполохана душа, як канарка, вагою у тридцять шість грамів. Він хапав ротом повітря, руки трусилися, страх сповивав серце, і йому хотілося кудись бігти, тікати, але він на те не мав сил.

— Залиште мене, я хочу переодягнутися, — прохрипів він до медсестри…

— Так давайте я вам допоможу… — спохопилася та.

— Ні-ні, я сам… Вийдіть! Вийдіть… — він махнув їй рукою, вказуючи на двері.

— Ну, то як знаєте, — образилася вона й вийшла з гримерки.

Зібравшись із силами, Протасов дотягнувся до штанів, які костюмер Санька, що поміняв костюм Кучера на костюм Протасова, завбачливо розвісив на спинці дивана. Звичайно, допомога Ганни Давидівни у цій справі йому дуже знадобилася б, але Сергій Петрович, недивлячись на те, що опинився біля гробової дошки, понад усе не хотів, аби медсестра бачила його старі запрані блакитні кальсони. Він не міг дозволити собі такої ганьби! Він — Народний артист СРСР, улюбленець жінок усього колишнього СРСР, легенда вітчизняного театру — не хотів, аби його бачили у такому немічному, безпорадному стані у запраних кальсонах, бо тої пенсії, яку платила йому останнім часом держава, не те, що на кальсони, на хліб не вистачало, а від дітей він грошей принципово не хотів брати. Потягнувши на себе штани, він спробував почати роздягатися, але натомість відкинувся на спинку дивана і заплакав. Сил не було.

Минала ціла епоха! Ціла епоха йшла у небуття! І цей гордий син своєї епохи, усіх тих семидесяти для кого страшних, а для кого й щасливих років комуністичного панування, безпорадно сидів на дивані, і сльози котилися йому з очей, бо він розумів, що вмирає, що самотужки переодягнутися йому не вистачить сил. Він сидів, а перед очима проходило все життя — щасливе й сумне, важке й натхненне, радісне й гірке. Ціле життя! Він чув, як по селекторному зв'язку його кликали не сцену. «Артист Протасов! Артист Протасов — терміново на сцену!» — розривався у динаміках радіоточки шипучий голос випускового режисера, але він не міг ворухнутися, і тільки сльози лилися по старих, зморшкуватих щоках і падали на ви-цвілий піджак.

Аж раптом Протасов стріпонувся! «Артист Кучер, артист Кучер терміново підійдіть на сцену!» — знов пролунав шипучий голос Дрюкера. Вони хочуть, щоб замість нього роль зіграв Кучер! — ця думка, наче блискавкою прорізала згасаючу свідомість старого артиста. Але ж ні! Цього він не дозволить зробити! У ту ж мить до гримерки увірвалася і Ганна Дави-дівна.

— Сергію Петровичу, голубчику, вас же ж на сцену кличуть, а ви так і сидите непереодягнений! — з порога кинулася вона до нього.

— Давайте, давайте, переодягайте мене… — загарчав на неї старий, хапаючи ротом повітря, вперті, настирливі вогники життя знову запалали в його очах.