Антін Мухарський: Доба. Сповідь молодого "бандерівця"

— Души його, души, — зашипів з-за лаштунків страшним голосом Дрюкер.

— Души! — підтвердив цю думку хтось з передніх рядів, і в залі пролунав регіт.

А й справді, що було робити Марченку, як не додушити вже мертвого Протасова, бо без того подальша дія п'єси тривати не могла. І, зробивши крок назустріч трупу, Дімочка відразливо ухопив його за горло, удаючи ніби душить.

— Браво! Браво! — закричав хтось у залі, і зал вибухнув оплесками й сміхом, а Марченко, ніби злякавшись, відсахнувся від старого й чкурнув собі зі сцени.

Наступав мій зоряний час. Я розвернувся обличчям до залу і відчув дотик тисячі людських очей. І раптом трапилося диво! Артист, про якого упродовж усієї дії казали, що він буцім глухонімий, заговорив:

— Брати й сестри! — звернувся я до глядачів і в залі запанувала гробова тиша. — Я — брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Мойсея, Зороастра, Конфуція, Лао-Цзи і всіх тих, хто приходив до ваших родичів і сповіщав їм про існування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас — пагін могутній у корінні і тендітний у вітті, пагін грішний і злий, але світлий і добрий, адже добро не може існувати без зла, як і світло не може існувати без темряви, і чи не лежить початок одного в кінці іншого і навпаки? Пагін, який не загубився і не зламався у бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ — добрих і поганих, злих і всміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, як ми є, не витрачаючи життя на чвари й війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою, і любов'ю, і розумінням того, що усі ми — діти Бога і кожен з нас несе його Дух у собі!

Публіка спершу мовчки сидить і дивиться на мене своїми хижими оченятами. А потім хтось вигукує:

— О, дивіться, глухонімий заговорив! — і в залі лунає регіт.

— Завісу, завісу давай! — шипить на Дрюкера старий жид Зарізович, але аристократичний єврей Дрюкер зачаровано вслуховується в мої слова і не квапиться натискати на кнопку.

А потім трапляється таке, від чого й мені стає моторошно. Старий Протасов, труп якого в інвалідному візку вже почав холонути, раптом здригається, піднімає голову і, випроставши руку, робить у мій бік кілька кроків та хрипить: «Удушу суку-у-у-у!», падає переді мною і затихає. У залі хтось вигукує:

— О! Дивіться — мертвий ожив! — і знову лунає регіт.

— Завісу! Завісу давай! — кричить за лаштунками Зарізович на Дрюкера, і той, нервово відшукавши на пульті кнопку, запускає механізм. Важка оксамитова портьєра починає рухатися, перекриваючи сцену.

Доба закінчується на кухні під електронне цвірінькання позивних радіостанції «Промінь». «Боже ве-ли-кий, є-ди-и-и-и-иний, Нам Україну храни…».

Ми із дружиною сидимо на кухні за столом, і я, вронивши голову на руки, лежу на тому столі, а вона гладить мене по голові, раз у раз лагідно проказуючи: «Заспокойся мій рідненький, якось то воно буде!».

Півгодини тому мене привезли додому мої батьки, визволивши з міліцейської буцегарні, куди я потрапив через те, що на станції метро «Хрещатик» став посеред підземного переходу і заспівав: «Ой у лузі червона калина!», а потім декілька разів голосно вигукнув: «Геть жидів, москалів, підарасів, продажних хохлів, комуністів, фашистів, совкових довбойобів та інших мудаків! Хай живе вільна Україна!». Менти були зі мною згодні, але все одно замели до відділку, бо я був геть п'яний, а грошей відкупитися не мав. Дорогою в автівці мама плакала.

«Боже великий, єди-и-и-и-иний, Нам Україну храни!» — удруге награє «Промінь» за нашими спинами нічні позивні.

«Ну, як же жити далі? — питаю я у дружини, стискаючи кулаки й зуби, аби й собі не заплакати. — Як виховувати й чим годувати дитину, як дивитися їй в очі, коли навколо самий тлін, і мерзота запустіння, і повна безпорадність, бо я своєю чесною працею не можу заробити більше, ніж коштує один лобстер, що його за своєю вечерею з'їдає московський піп? Ну як же жити далі з усвідомленням того, що навіть маючи власну державу ти в ній почуваєшся вигнанцем, якоюсь бандерівською покруччю, з якою треба боротися і яку треба нищити, випалювати й душити, бо вона, бач, не хоче жити у «совку», а рветься до модерної Європи?».