Оксана Керч: Альбатроси

Я почав читати. Я читав, читав, і моє тіло почали оббігати дрібненькі дрижаки. Я тремтів, лист дрижав у моїх руках. Це був майстерно написаний любовний лист. Чи він був гарний? Чи слова так дбайливо й функціонально підібрані, були щирі? Не знаю. Мені було ясно одно: це була очевидна чистісінька література. Мене обдавало холодом перед силою людської мови, що так влучно, так досконало віддавала інтимні почування. Перед моїми очима з'являлася постать авторки, я зніяковіло засміявся, віддаючи йому листа. Але поетові було не до сміху.

— Ви закінчили? Нате! Читайте другий!

Хижо, признаюсь, кинувся я до другого листа, маючи все перед очима ті примарні форми. Коли в першому листі дівчина писала про свою любов, не обминаючи для красномовности досить вишуканих епітетів, то другий лист — це була повінь інтимностей, що пливла до якогось катастрофічного кінця. Недаром при самому кінці був легенький натяк на якесь нещастя, що мало б охопити її, а з нею і його. Третій лист, що його Богдан кинув на стіл, був зовсім простий — прохання допомогти. Я відклав листа, поражений марним закінченням гарно закроєного мистецького твору, і сидів мовчки, як і він. Він уже не просив поради, й спустив очі кудись під стіл, швидше звідтіля чекаючи розв’язки, ніж від мене. Я мовчав безпорадний. Я ж був безпорадніший від нього. Він мав дівчину, що зверталась до нього, нагадуючи моменти разом пережиті, а я нічого ще такого не переживав! По голові ходила в'їдлива думка-калямбур: проблема розв'язана… Я пересовував пальцями купку попелу з місця на місце. Коли ми обидва видихались, згодом уже, трохи спокійніше думалось мені про те все. Я згадав:

— Я бачив її з якимсь чоловіком, мабуть, батьком. (Про те, що він був п'яний, гадав замовчати).

— Її батько п'є. І це ще… — і він зідхнув. Мабуть, виговорив усе. Тепер я мусів діяти. І, як на перший раз, вийшло не дуже мудро:

— Треба їй допомогти. Або одружитись…

— Ах, та що ви? Це неможливе. Мамця… А гроші висилають на тітчине ім'я. Я не маю грошей…

Я пригадав свої невеликі грошові ресурси, що походили від мого любого брата Івана. Згадав Чуба, тоді заспокійливо поклав Богданові руку на плече й бадьоро, аж надто самовпевнено, запевнив:

— Ми це влаштуємо. Запитайте, скільки, приблизно, потрібно. Ми це на протязі…

Богдан і далі мовчав, але вже очевидно, заспокоєний. Він укусив шматок хліба з варенням і смачно обертав його в роті. Оглянувся по кімнаті, потім наче здивовано на мене. Я зрозумів. Це була година, коли він сідав упорядковувати безладні фрази, зачуті в сні й записані прихапцем уранці, щоб не забути. Я підвівся з крісла, наблизився до дверей. Тоді він, збентежено заїкнувшись, очевидно, забувши вже про всі прикрощі, запитав, чи послухав би я його нової баляди. І, не чекаючи відповіді, вишукав у відповідному зошиті «Баляду про кам'яних левів».

Попливли за варіянтами варіянти. Обпертий об одвірок, я пив цю пісню про ожилих кам'яних левів, про підземні води, про крокування прадавніх звірів. Ще і ще раз читав він баляду, а я стояв скам'янілий, тільки чув, як терпне у мене шкура під очима, як я кам'янію, наче під впливом анестезії, і вростаю у той кут землі, що між вікном із столиком поета і темним отвором дверей у кухонні та пивничні темні світи. Немов закам'янілий празвір, заворожений струмом поетичної отрути, коли і як я вийшов відтіля, — не знаю. Пробігаючи сад святого Юра, що лизнув моє розпалене лице протверезливим холодком, мені захотілося до болю вернутись до Богдана, поцілувати того чудового хлопця або бодай потиснути йому його пухкеньку руку. Я довго блукав звечорілими вулицями, доки наважився спуститися вниз, у «Качиний діл».

— Ексцеленція вийшли і не зволили розпорядитись щодо тієї зливи листів… Куди я маю скласти цю зливу, цю обильність?.. — це Ромко так промовляв до мене, а всі сміялись. Та хай там, їм завжди весело! Ромко і справді подав мені зливу-обильність — аж два листи. Один з Розлогої, від Івана мого любого. Він писав, що послав мені гроші (в мене затрусилась рука). Який збіг думок! Власне, тих грошей мені було потрібно до зарізу! Я сягнув до другого: Чуб запрошував до себе в село.

Ромко перечекав, доки я не прочитав листів і, побачивши радість у мене на обличчі, вхопив мене в свої обійми та, наспівуючи фальшивим голосочком якогось вальса, закрутив мене, зручно виминаючи «Материнства», що валялися на кожному кроці.

— Увага! Шедеври! — закричав Антоша, дивуючись їхній кількості. — Та й де їх стільки набралось?