Оксана Керч: Альбатроси

Я все ще схвильований появою тієї дівчини. Я під враженням зустрічі, нової зустрічі з нею. Я знову побачив її сьогодні, коли виходила з будинку нового університету. Проти своєї волі, я пішов слідком за нею. Чому — не знаю. Вона була якась біліша, як тоді, фосфоризуюча. Але я відчув, що вона пригноблена. Я хотів би допомогти їй, розважити, коли б умів. Прискорив крок, маючи бажання розпитати, сказати щось привітливе, тепле. Але не наважувався підійти ближче, привітатись. Переді мною йшло тоненьке, стурбоване дівча. Якесь нематеріяльне, в сірому одягу, на тоненьких, надто тоненьких ніжках. В голову залізла недобра, трохи насмішлива, думка, що вона могла б бути моделем для Моділіяні,— для мене ні! Я можу робити деформації на газетному папері, маючи перед очима не тоненькі ноги, а контури Венус каліпігос!

На якомусь повороті дівчина миттю зупинилась, а я, наче підштовхнутий, пристановився безпорадно, швидко завернув і вбіг у якусь браму. Коли я згодом виглянув з брами, переді мною кілька кроків лише стояла вона з якимсь чоловічком. Це, певно, був її батько, бо подібний до неї. Я хотів уже вискочити й піти своєю дорогою, коли нараз чоловічок упав, і вона почала його підіймати. Чоловік ледве тримався на ногах — був п'яний.

Скориставшись неувагою, вибіг я із свого сховища і пішов не оглядаючись в Єзуїтський сад. Там, у гущі старих дерев, набрав віддиху й заспокоївся, щиро співчуваючи дівчині. Цікаво, чи уявляв собі Богдан, як гірко його нареченій з п'яним батьком? Якось не думаючи, куди йду, минув я сад і площу святого Юра, спадисту вуличку Петра Скарги й зупинився напроти Богданового вікна. За відхиленою завіскою темніла його голова. Я постукав твердо в сінешні двері. Відчинила їх жіноча постать та й швидко зникла в темному передпокої.

Богдан станув у дверях і не міг промовити й слова привітання, бо мав повний рот… На вид його доброго апетиту я зніяковів. Уже й охота розповісти про те, що бачив його дівчину, минулася. Хоч мені здавалося, що треба розповісти йому про справи, може, зовсім йому невідомі. Але як?

Він мало не вдавився, запихаючись якнайшвидше хлібом, і махав мені привітливо руками, запрошуючи всередину. Я почав дипломатично:

— Хотів вам подякувати за книжку. Вам і панні, панні…

Поет скривився й зневажливо віддув губи.

Але його зневажлива усмішка вийшла сумна, як у заплаканої дитини. Я перервав швидко цю тему й почав про інше. Очевидно, про поезії. Повторив Чубові слова, вимовлені так урочисто в «Качиному долі», пригадав похвали критиків, повторяв усе, що чув від інших і врешті додав тихенько свою думку, що ці вірші свідчать про небуденний талант; що це щось зовсім нове. Він перепитував, наче б не дочув, але я знаю — йому хотілося слухати похвал. А кому не хочеться? Та, коли я дав йому можливість усмак насолодитись признанням, він, замість відповідно їх прийняти, віддув епікурейські губки й заспівав звичайної:

— Про Долинського пишуть утричі більше!

— Хай пишуть. Але ж і ви пишете! Адже ж ніхто в нас не пише так і стільки! І коли ви встигаєте? Чи наречена вам часу не забирає?

І знову при останніх моїх словах він зовсім гірко всміхнувся. А усміх мав бути знову таки зневажливий…

— Дівчата забирають багато часу. Ось Чуб… — почав я, але Богдан перебив мене, схвильовано заїкаючись.

— Слухайте, пане товаришу, чи бачили ви Чуба цими днями?

— Чуб виїхав — на вакації чи що, — і я сам подумав: — Чого він хоче від Чуба? — Ох, був би забув. Бачив вашу наречену сьогод…

— Сьогодні? Софійку? Цього не може бути.

— Не може цього бути, щоб я помилився.

Богдан замислився. Я втратив охоту до дальшої розмови. Я відчув, що з ним щось негаразд, і мені стало шкода його. А головне, я засоромився своєї цікавости, дурної, негідної. Я готов був вибачитись перед ним, або піти собі геть і залишити його самого. Але він мене затримав, перевертаючи на своєму столику папери. Чогось шукав. Знайшов. То був лист. Дав мені в руки його і якимсь твердим голосом вимовив:

— Читайте це і… що ви скажете?

Не хотілося мені читати чужого листа. Моя цікавість так далеко ніколи не сягала, та й ще засоромлювала мене відвертість Явора. Я догадався, від кого був цей лист. Мені слід було за щирість платити щирістю або зовсім не втручатися в чужі справи. Але було пізно. Він сунув у руки папір і просив:

— Виясніть мені те все, я вже нічого не розумію. Я маю того всього ось доти, — він зловився руками за горло.