Оксана Керч: Альбатроси

Що ж його робити? Може, й справді піти з ними? Чуб угадує мої думки, бере мою руку, тримає її сильно, якби боявся, що я тікатиму. Дівчина йде поруч нас.

— Сьогодні послухаємо правдивої поезії, наснажимось, а завтра махнемо на пейзаж.

Ні, ні, ні! Я завтра не піду нікуди. Я вже обійдуся сьогоднішнім читанням, а завтра буду сам. Чи міг би я тепер малювати поруч з іншими?

Явір живе в своєї тітки напроти собору св. Юра. З його вікна широкий вид на святоюрські сади. Та чи дивиться він колись у вікно? В кімнаті велика шафа з книжками. Але вона зачинена. І якось ніяково просити ключа.

Ми сідаємо біля ліжка при малому столику. Явір привітливий. Він облизує потріскані пухкенькі губи. Молодий, але волосся на голові мало. Зате, на потилиці воно довге, непідрізане. Поетичне…

— Богдане, маєш ножиці? — несподівано кидає Чуб. Богдан хитає мовчки головою, але Чуб не здається. — Принеси від «цьоці», вона певне має. Мені потрібні.

Явір нерадо вилазить з-за стола і йде по ножиці. Тоді Чуб садовить його напроти себе й починає стригти. Явір налякався. Кидає засоромлений погляд на дівчину, але Чуб його заспокоює:

— Ти не хвилюйся! Вона ні міщанка, ні ідіотка.

Неміщанка й неідіотка тихенько обзивається, дивлячись у вікно:

— Ми прийшли послухати поезій… Але Чуб брутально перебиває:

— Хто хотів слухати поезій? Уявіть собі! — він повернувся до нас обох з тріумфом: — Я ледве витягнув її сюди!

Дівчина повернула до вікна почервоніле обличчя, а я зніяковів ще більше, ніж вона. Мене ж так само Чуб силою привів з вулиці. І я повернувся й собі за дівчиною до вікна. Святий Юр стояв у заграві заходячого сонця, майже такий, яким малює його «старий».

Коли Чуб обстриг і обдмухав Явора, витягнув з кишені мале кругле дзеркальце. Ну, й Чуб! — подумав я з подивом, але Явір не мав часу й думати. Він мусів пильно в те дзеркальце поглянути. Що він там цікаве побачив, — не знаю, може, свої великі в чорній оправі окуляри. Він поважно дивився туди, очевидно, щасливий, що операція все-таки закінчена, а тоді промовив з полегшенням:

— Ну, добре! — і подався до столика з зошитами.

Тихенько відчинилися двері, і ввійшла служниця з кавою. Явір, зовсім незадоволе-ний, викрикнув:

— На, маєш!

— Це, певно, означає запрошення до столу? — Я приймаю запрошення, — і Чуб сів за столом, а ми за ним. Я слухав, як завжди, бадьорого Чуба, дівчина пила маленькими ковтками каву, а господар безупинно пересипав цукор з цукорниці до своєї чашки й завзято в ній мішав.

— Ще доки читатимеш свої поезії, дозволь нам поглянути одним очком на Бажана.

Це ж були мої бажання, але я не осмілився виявити їх так просто, як це робить Чуб. Богдан скривився, важко підвівся від столу та й цим разом підкорився Чубовій волі.

Ніхто не знав, з яким тремтінням чекав я того читання! Врешті Богдан розгорнув шкільний зошит, поклав на стіл чорнильницю й дерев’яну ручку з пером. Таких зошитів лежало в нього кілька на столі під вікном, записаних розтягненим школярським письмом. Дівчина хустинкою закрила ротика. Може, позіхнула? Вона вперто заглядала у вікно. Явір відкашлявся й горловим голоском, стараючись не заїкатись та піднявши руку, щоб вибивати нею такт, почав читати:

Кожний рядок читав у трьох-чотирьох варіянтах і, дивлячись на нас, питав:

— Який?

Єдиний з-поміж нас Чуб не розгубився. Вислухував усе, не перемішавши варіянтів, і за кожним разом висловлював свою думку. Явір підкреслював варіянт, який Чубові видавався найкращим і позначав його початковою буквою Чубового імені. Поет читав «Пісню про співучі двері», оспівував своїм, трохи дивним для мого вуха, лемківським акцентом красу вільх, ставів, неба, сонця та працьовитого люду теслів і поетів. Ми були за короткий час ніби викинені невидною пращею в ті світи, п'яні тим вином, дарма, зеленим чи червоним, запахом білого тесаного дерева, точених глиняних дзбанів. Ми ні про що не думали, тільки слухали. Навіть Чуб удесяте слухав уже переплутані варіянти, слова, самі слова, що від них, як від вина, крутилося в голові…

А була вже десята година. Година «шпири». Треба було йти, бо тітка вже давно заснула, а сторожиха тільки чекає запізнених, щоб заплатили. Про це серед поетичних фраз господар якимсь дивно тверезим голосом декілька разіа нагадав. Ми вийшли навшпиньках через тітчину кухню, темний безконечний коридор і опинились на заснулій вулиці. Ще оглянулись з того боку на Богданове вікно, яке запалало теплим світлом на тлі темної кам'яниці, але й воно раптом згасло і влилося в темний світ.