Оксана Керч: Альбатроси

— Мусиш дати картини на виставку, написати статтю до журналу. Журнал — «Карби». Гарно? Виставка на весну, недалеко.

— Ми, «футуристи», мусимо триматися, — сміється Чуб і враз поважніє.— Мусимо виховати собі культурного споживача, а то помремо «футуристами», і ніхто й не знатиме, чому футуристами…

Я не знаю, як він це зробить, і не знаю, що відповісти. Що ж, напишу статтю, а так хотілося вірша!

Нам відвели залю в музеї ім. Шевченка. На центральній стіні висять Чубові «Руки й ноги». Він підсвідомий новатор. Може, його борсання ще сирі, може, смішні, але він вносить у наше малярство дань наших днів, цікаву дань. Та все-таки Голубець писав про його картини: «Коли б він один виставляв картини, то й собаки не загнав би на таку виставку». Не вистачило більше пороху в критика, як на їдкий жарт, гай, гай… Моя «Жінка» удостоїлась також уваги й дбайливої оцінки. Її назвали богомазом та ще й несамовитим.

Я стою, спершись на підвіконня, й дивлюсь понад вершки каштанів Підвалля на місто. Зали пустіють. Залишився ще Чуб з якоюсь дівчиною.

Тепер, коли вже майже нікого немає, Чуб водить її від картини до картини і щось вияснює. Але чи можна вияснити суть картини? Дівчина дає на це заперечливий доказ. Вона водить сірими очима по стінах, по розвішаних образах, слухає розсіяно чіткого Чубового викладу, і я б'юсь об заклад моєю нікчемною головою, що дівчина не розуміє нічого, та чи мистецтво треба розуміти?

— Мистецтво слід вивчати, як латинську граматику, як альгебру, як ведення книг…

— Ох, я ніколи не вивчала цих предметів, вони мене не цікавили… — кидає несміливо дівчина.

— Прекрасно! Тоді ваша голова не обтяжена зайвим балястом, — зрадів Чуб.

— Так, але воно мені так легко давалось. Само лізло в голову… — продовжує дівчина.

Я бачу: в дівчини зелена сукенка. Вона ніжно підкреслює бліде обличчя з ластовинням, її можна б малювати на тлі львівського пейзажу. У пленері… Але мені тепер не до пленеру. Мої картини, мальовані на газетному папері, підкреслюють зайвину матеріялу. Та чи віддають вони мої візії? Чуб запевнює дівчину, що вони найцікавіші на всю виставку. Я вірю, що він це щиро. Чуб із своєю щирістю — біла ворона серед нашої братії. Інші фальшиві. Вони кажуть мені: «Ваші картини — оригінальні, надзвичайні». Але поза плечі зовсім щось інше. Для них я дивак, який сам не знає, що робить і чого хоче.

Я прийшов додому розбитий. І не я один. До вернісажу було піднесення, надія, а опісля наче б хто з-під тебе стільця висмикнув, і ти сів на землю. Десь глибоко ворушилась неясна мрія, що прийде якийсь такий мистецтволюбитель, якийсь відомий збирач і… та що я? А все ж таки яка млявість публіки, яка безпорадність критики!

Наші «парижани» розповідають, що в Парижі виставки — завжди подія, і вони не минаються цілий рік! А в нас?

Ліг я на ліжко й забув про все. Спав довго, аж доки не розбудили хлопці. Чого збудили? Я хотів бути сам. Я хотів, щоб усі пішли геть… або… щоб була зі мною ця дівчина, що не розуміє малярства, в зеленій, як вода в ставі, сукенці. Може, малював би портрет? А, може, писав би? Або й ні. Нічого не робив би, а сидів і пригадував уголос «Тринадцяту весну» Рильського.

Чуб напосів, не відв'яжусь.

— До Новаківського? Чого? Ну, добре, не кричи, піду послухаю, що каже старий про виставку.

Чуб зовсім не того. Він єдиний з новаківців говорить ясно й відверто, що старий його «не бере»; що воліє Труша. А в наші часи цього ніхто не насмілиться говорити. Старий на вершку слави. Він має Леонардо десь на кінці пальця, він сягає своїм малярством сузір’їв, перед його картинами треба, схиливши голову, мовчати. А Трушеве старече, перекошене їдкою гримасою, обличчя никне в буденній метушні. Він усоте перемальовує свої малі ескізи, щоб анонімно, через десятого посередника продати «правдивого» Труша. Але треба признатись, що й новаківцям тісно вже в його робітні. Долинський привіз з Парижу новий подих, і в графіці він зовсім пропащий, — каже старий. Та хто йому повірить? Долинський знайшов себе в графіці, і знайшов добре. І Чуб побував у Парижі, і багато інших дихнуло новим повітрям. Лишилися два вірні, може, й досмертні учні — Сильнявський і Трач, але їм давно вже пора бути не учнями!

Пішли ми сьогодні туди, бо там був вечір літературної групи «Недея». Були незнайомі мені студенти, якась претензійна панна читала білим віршем: «Час котить хвилі, час котить хвилі»… більше не запам'яталось. Була й дівчина з сірими очима. Моя дівчина… І вона читала щось, якийсь нарис «Свята». Густий, аж фіолетовий рум'янець і захриплий голосок. (Ох, як я добре знаю цю хрипку, слова, здається, засихають десь там, у глибині горла). «Ви питаєтесь мене, хто я. Я — свята…» від перших слів і аж до самого кінця я слухав з напруженням. Може, я помилився, але мені здається, мистець ця дівчина. І Чуб так думає. Він радісно потирав руки, розчервонівся, розпатлався. Після вечора студенти кинулись провести її додому. Ах, яке бажання було йти весняною вулицею попід густі дерева, тихою вулицею поруч з дівчиною! Я бажав. Моє бажання було таке велике, що я ледве не розсунув того кола, яким обступили мою дівчину студенти, й не сказав голосно: