Оксана Керч: Альбатроси

Я засоромився. Дуже не люблю, коли мене питають, чим я займаюсь. Я, власне, не займаюсь нічим. Про те, що в мене диплом учителя рисунку і ручних робіт, знають там, на батьковому приходстві. Там кожний з нас має диплом. Усі мої брати — священики, а сестри вчителюють. Я лише один між ними ніяк не знайду такого простого застосування мого диплому в житті… І це виявити малознайомому? Та ще й тут, перед творами прекрасного мистецтва, говорити про себе я не мав сили. Я мовчав.

Хлопець зняв із стіни гітару й почав бренькати. Гітара була розстроєна, тому його бренькання справляло мені лише прикрість. Я зголоднів не на жарти. Ну, що ж! Засунув свій кіш у кут за залізну піч і хотів його відкрити. Але нелегко було розмотати те, що зав'язали милі руки моєї мами. Я довго вовтузився в темному куті, проте, в своїх намаганнях розв'язати ті нелегкі, хоч і не гордієві вузли, не посунувся ні на крок уперед. В животі гуло гучніше від прикрої гітари, і я з завзяттям тягався й далі з моїм кошем, доки щаслива думка не підсунула мені ножа, що лежав у покинутій шкатулці. Цим ножем я нарешті розв'язав проблему.

Ледве добрався я до своїх благ, як раптом з грюкотом відчинилися двері, і на порозі появилася жива Рубенсова модель. Гітарист кинув поспіхом інструмент на ліжко і підбіг до неї. Та білява, вся якась золотиста пані, не наважуючись зробити й кроку вперед і, морщачи капризно гарного носика, обізвалась:

— Я хочу дати вам вугілля, панове. Прошу, заберіть собі його з двору, — і метнулась до відходу.

Хлопець подякував їй услід, і ми обидва затягнули мішок з вугіллям у сіни.

— Щось здохло в лісі,— здогадався хлопець, коли вже зовсім затихли її кроки на сходах. — Та й дивно, що вона взагалі показала сюди носа. Може, це з уваги на вас… — засміявся він весело, може, з мене, а, може, з свого жарту.

— А хто це? — запитав я.

— Власниця цієї вілли, меценатка…

— Так? — відповів я розчаровано. — А я думав — модель…

— Модель? Та що ви? — іще сміявся веселий хлопець.

Оце й була, либонь, перша жінка у Львові, яку я побачив і… Та ще й яка жінка! Тільки чому я не скинув плаща? І як виглядав я навколішках біля коша та ще й з яйцями в руках?..

«Качиний діл» мене пригноблює. Я не можу писати, малювати не можу. У тому долі можна хіба ліпити. Я звик до пленеру, ой, як хочеться пленеру! І чого я їхав з рідного села? Вранці, ранесенько, коли ще всі спали, витягнув я полотна. Вони трохи поламались. «Група в городі» — непогана. Вона композиційно розв'язана, а головне — жива. Але це не те! Надто ще багато в моїх картинах літератури. А її треба позбутись, коли ти серйозно ставишся до малярства.

Ромко Чолій рисує такі добрі карикатури. Він рисує для редакцій, йому платять. Він росте — рисує щораз краще. Ми вийшли з ним на вулицю. Він тягне мене до старого, але я туди не піду. Я розпочав полотно і, поки ще не намалював, не хочу дивитись на картини Новаківського. Я такий щасливий, що поскидав з себе, хоч з яким трудом, згубну «краківщину», брр! Це підтвердив недавно Чуб. Він уважно дивився на мою «Жінку» і рубнув своїм бучацьким арго:

— Єст ладні.

Мені здається, що ми з Чубом дихаємо одним повітрям. Недаром нас обох називають футуристами. Тільки він дуже, він надто рухливий, а мене це втомляє. Я хочу спокою.

— Але ж твої картини кричать. Вони кричать такою своєрідною мовою, якою не говорить ні один маляр тут, у нас. Твої картини — правда!

Чуб мене бентежить. Правда, мені приємно, що є хтось, хто розуміє, хто відчуває, хто догадується, хто не дивиться на мої картини, як усі тут, у «Качиному долі», як на дивовижу. А, проте, він неможливий. Він завжди щось організує. Він має внутрішню потребу організувати. Коли має, то, Господи! хай собі організує. Але мене хай залишить у спокої!

Була пізня година. Роман привів двох дівчат. Одну знав я з каталогів. Вона дуже поетична малярка, але яка розлізла в житті!

Друга — якась нова. Чорноока, з широкими червоними губами. Вона принесла рисунки. Але рисунки не такі, якісь зализані. Вона сидить з Ромком у кутику. Обоє вибухають голосним сміхом, туляться одно до одного чи що. Роман почепив їй до волосся квітку, яку приніс учора від своєї дівчини. Як вільно він веде себе з дівчатами! А я? Я непомітно для них загортаюся у свій «вічний» і намагаюсь вискочити. Такий гамір в «Качиному долі»… Піду, подихаю зорями.

— Ти куди? Куди? Ми прийшли, а ти тікаєш.

— А хіба я вам потрібний?

— О, ще й як! Ми закладаємо групу…

Це Чуб. Він закладає. Вона називається «Руб». Та хай собі закладає. Він мусить, а мені що!