Оксана Керч: Альбатроси

Чуб каже, що любить Явора над усе в світі. Чи більше, як дівчину? — подумав я з наростаючим смутком.

— Це мистець поміж нами, — каже. — А ти, хлопче?

Я мовчу.

Навіть Чуб не може витягнути мене з безділля. Я сиджу в ньому, як у «Качиному долі». Ще глибше. Але чи той стан, в якому я перебігаю нічні вулиці, коли в ухах бринять так голосно поетичні рядки, що я боязко оглядаюсь довкола, чи не підслухує, бува, хтось у мене за плечима і не висміює мене, чи цей стан можна назвати безділлям?

— Це творче безділля надто довго в тебе триває,— бубонить Чуб.

Він, як звичайно, всіх підганяє, він не має часу, кудись поспішає. Але куди? куди?

— Поговорім про дівчину. Ти її кривдиш своєю поведінкою.

Ми відводили її вдвох на якусь зелену, у вербах, вулицю. Вона прощалася з нами, кидаючи на Чуба сумний погляд. Може, сердита, що я пристав і заважаю? Але чи я приставав? То ж сам Чуб чогось тягнув мене силою з собою. Тепер ми самі вдвох. Чуб розказує, як то Богдан, такий надзвичайний і розумний хлопець, образився на Чуба за свого капелюха. Чуб сказав якось:

— У тебе капелюх, як у князя Велсу.

Поет три дні не помічав приятеля. Чуб не може зрозуміти дрібничок, від яких ні я, ні дівчина не вільні.

— Ти стаєш на захист дівчини. А чим я її кривджу? Вона могла б бути добрим письменником, але ще дуже сира.

Я хотів відповісти, що дівчина гарна. Хай добра доля якнайдовше такою зберігає її, але Чуб, немов прочуваючи, додав задумано:

— Ти повинен знайти собі дівчину…

Я в душі вигукнув весело: «Я вже знайшов. Даремне турбується він!» Але Чубові не відповів ні словом. Тільки глибше голову всунув у комір. Адже Явір теж не має дівчини і пише так добре, і пише так багато. Кажуть, — аж надто багато.

Я довго не міг заснути цього ранку. В «Качиному долі» був бенкет. Галина дотримала слова: напекла тортів, привела дівчат. Кричали, співали, цілувалися за мольбертами. Антоша привів свою наречену, а Роман якусь нову. Як можна міняти тих наречених так часто? А я коли б мав хоч одну… Було багато шуму і дуже багато диму. Говорили про мистецтво, звичайно, але краще про нього не говорити. Говорив багато один товстенький філософ з обличчям Мефістофеля. Він, правда, може говорити — він не мистець. Він знає прекрасно, як треба малювати, як слід писати, яким треба бути акторові — усе знає, але сам ні до чого не годиться. Яке провалля між знанням і можливостями! Ось Богдан ніколи не говорить, яким має бути вірш. Ніколи я не чув, щоб він назвав якогось поета бездарним. Ні, іноді з дитячою довірливістю скаржиться, що його не так хвалять, як от Долинського. Або мало не з сльозами в очах: — Його деклямували гімназистки на концерті!

Був уже ясний день, коли розійшлися останні. Я ліг на ліжко, не роздягаючись. З голови виходив поволі чад минулої ночі, як дим крізь мале наше віконце. Я склав рефрен нового вірша:

З тим рефреном, що вистукував ритмічно з кров'ю в моїх скронях, я заснув. Спав довго і крізь сон не міг уторопати, над чим сперечаються мої товариші з Галиною?

Чи вона вбігла, чи взагалі не виходила від нас? Виглядала, якби справді її губи хтось довго й жорстоко кусав. Боже! Говорили про злощасний бенкет у нашої господині:

— Там був Чуб із своєю дівчиною. Чи вона також мистець?

— А хіба туди просили мистців?

— Філістрів просили, таких, що мають модні штани.

— А тимчасом там був скандал! Чубова дівчина якось задовго розмовляла з Соколенком і навіть обіцяла йому позувати…

— А Чуб йому сказав, що його різьби…

— Що ж, він, замість студіювати, позував…

— Бо був гарний! Він і тепер…

— Бо йому бути моделем, а не…

— Але таки дуже гарний!

Я чекав терпеливо кінця безконечної пісні й дочекався. Вбіг Роман і запросив усе товариство до кіна. Пішли. Я витягнув зошит з-під подушки й почав писати:

— Я вже поклав руку під бороду, в таку вигідну позу я всівся, перо вмочив у чорнильницю, коли хтось тихо постукав у двері. Я не звертав на це уваги, мені не вірилось, що хтось переб'є мені блаженну тишу. Мені врешті дуже хотілось, щоб цей стукіт був уявним: мало чого людям прочувається та ще й після такої ночі! Та двері поволі відхилилися, і хтось увійшов у наше ательє. Дівчина! Я скоріше відчув, що це привидне обличчя належало дівчині, бо воно наче нерухомо зависло білою плямою в темних сінях. Я чекав і далі, що воно, може, зникне або зматеріалізується і врешті подасть голос. Інакше я не повірю. Але постать, наче б вросла в сіни, шукала, чекала там чогось? Я не витримав, закашляв, закашляв ненароком, бо раптом засохло мені в горлі, і постать стрепенулась, зробила крок уперед. Але нещасливий крок, бо, зачепившись за високий поріг, мало що не перекинулась.