Оксана Керч - Альбатроси

— Я хотіла говорити з… — тут вона, перекрутивши моє прізвище, вимовила його так безцеремонно, що в тиші пустого підвалу воно прозвучало безсоромним дисонансом. Я вже хотів промовчати, що так по-ідіотськи перекручене прізвище належить мені, і послати дівчину до всіх чортів. Але мій погляд, не хотячи, відірвався від дивного обличчя і зупинився на погрудді. Яке погруддя! Ах, це було щось, що било в очі! Подібне до того манекена без голови, якого мої сестри стягали з горища, коли шили й примірювали на ньому сукенки. Такий обтягнутий з тонюсенькою талією бюст!

І такий манекен хотів зі мною говорити! Як зачарований, як загіпнотизований, зсунувся я з ліжка й, відпихаючи ногою столик, що загороджував мені дорогу, підійшов до дверей. Перед тим, як простягнути руку й назвати себе, я кинувся до стіни шукати вимикача і довше, як звичайно, совав по стіні рукою, хоч, може, світла й не треба було світити. Була ж тільки третя пополудні, і була весна. Але я засвітив нарешті, з полегшею відчуваючи, що в повному світлі якось безпечніше для нас обох.

Вона мовчки дивилась на мої заходи та чомусь і собі сягнула в торбинку, витягаючи звідтіля окуляри. Тепер, в окулярах, її примарне, біле, з дуже опуклим чолом лице вже не виглядало зовсім на медіюм, навпаки, її можна було вважати студенткою медицини або аптекаркою. Призналась сама, не чекаючи моїх запитань, що вона студіює та що є нареченою Явора.

— Ось вам «Привітання життя». Богдан просив вам передати. Він поїхав на село.

Я вихопив книжку з її рук і став листати, не дивлячись на дівчину. Взяв ніж, розрізував листки, забув про гостю. Вона повернулась до дверей, певне, вражена моїм дикунством. Тоді я кинувся, зовсім проти власного бажання, затримувати її. Підшукав стільця, підсунув його. Дівчина якось задумано скинула окуляри, сховала їх у торбинку і сіла на заляпаний гіпсом стілець. На той стілець ніхто не сідав, але ж я не мав відваги посадити її на ліжко. Вона розглянулась по стінах. Якраз проти неї висів мій пленер. Та вона, мабуть, і не глянула на нього. Дивилась на портрети дівчат, Ромкових наречених, на квіти й пейзажі гітариста, на «Материнства» Антоші, а їх було багато. Навіть не всиділа і підвелася, почала розкручувати згорнені в рулон полотна, догадуючись знайти там щось цікавіше.

— А де ж ти, старий дурню, де? — питав я себе в душі. — Чому не поможеш, не покажеш, не поясниш?

Старий дурень мовчав, мовчала й дівчина, господарюючи в нашому долі, як у себе. Я молився щоб не прийшов ніхто з хлопців і не побачив, як їхні незакінчені, повідвертані до стін етюди, скачуть до рук профанки, як вона їх легковажно перекидає. То знову бажав чийогось приходу, як визволення. А то знову лякався тієї хвилини, щоб не сміялися, щоб не підозрівали…

Покрадьки зиркнув на дівочу постать. І вже не видалась мені випханим манекеном, а уявив її миттю як цікавий модель.

— А ваші картини? — немов відповідаючи на мої думки, перепитала так несподівано й голосно, що я здригнувся. — Портрети, композиції? Пейзажі? Це ваш пейзаж з фігурами? Так, так, ваш. І цей портрет! Я бачила його на виставці. «Несамовитий богомаз»! — і вона засміялась голосним сміхом.

Я теж почав сміятись, спочатку обережно, але, зміркувавши, що сміємось ні з мене, ні з неї, почав пригадувати інші місця в рецензії, гідні нашої пам'яті, і знову ми сміялись. В моїх очах було повно сліз, а вона схилилася на глину, що валялася на столі. Такими розвеселеними застав нас Чуб, що прийшов з Галиною. Ми замовкли і по-дурному споважніли. Чуб привітався, а Галина не зводила з моєї гості очей. Наш веселий настрій не вертався. Панна попрощалася й пішла. Галина не могла заспокоїтись:

— Що за голова! А фігура!

Вона розцінювала все клясичними вимірами й ствердила, що це нецікавий був би модель. Ми з Чубом погодилися, що моделя робить цікавим автор.

— Можна й мітлу в куті намалювати цікаво.

Галина не здавалася. Ми почали читати книжку Явора.

— Це поет між нами, — якось урочисто вимовив Чуб.

— Хіба він один? — кинула нерадо Галина.

Коли я блукав своїми вулицями, тим, де мало світла, де мало людей, вечірньою тихою годиною, я думав про дивну дівчину. Чомусь не міг я навіть у думках назвати її нареченою. Хіба так виглядають наречені? Богдан у якомусь місці пише: «…місяць зачепився в волоссі нареченої…» А Тичина писав: «Відчиняйте двері — наречена йде!» Наречена йде, як весняна повінь. А оце якась бліда суворість! Вона читає всі рецензії, вона вивчає всі вірші Богданові напам'ять. Але як сухо їх виголошує. Як суворий, холодний критик. Я почуваю, що в моєму житті, щось міняється. В моє життя ввійшли жінки. Правда, вони не ввійшли в моє життя, а в життя моїх друзів. Та чи життя моїх другів не буває моїм? З моєю всецілою сердечною участю? Але ця наречена Явора! Ні, не можу повірити, щоб хтось ще більш несміливий, ще більш розгублений, міг мати наречену. І мушу признатись, шкребе мене, болить. Мене болить, що я, очевидно, гірший усіх, усіх! То ж недаром там, у наших краях, мені докоряли. Але там я — панич, трохи дивний, очевидно, «відміна», але там мене вітають, минаючи ділові серйозні люди. У Львові — я лиш тінь моїх друзів. Махнув рукою: