Оксана Керч: Альбатроси

Володимир ЛАСОВСЬКИЙ

Буенос-Айрес, в липні 1957 р.

Вологою дорогою товчеться селянський віз. Його й поля, застелені сумною стернею, покрив туман, що висить, як молочна завіса над долинами, над сонними селами галицькими, над тихим осіннім ранком.

Похилена постать у широкому плащі зарила в солому ноги, саме в це місце, де поклали дорожній кошик, обмережаний сильно засуканою мотузкою. Ще, чого доброго, поб'є покладки в кошику, так витягнув ноги… — Уважайте на покладки, паничу, на покладки, — бурмоче візник, трохи стурбований, а більше для розваги, щоб завести розмову, та оглядається на свого панича. Але той уперто мовчить. Може, й спить, хто його знає?

Хлопець не чує нічого. Він і коша не помічає, того коша, що, наповнений сільськими харчами, має підтримати його фізичне буття в далекому місті, у Львові. В кишені гроші на залізничний квиток, в душі бажання бути вже там, тобто жити вже там, у вимріяному місті, а покладки й буханці приходського хліба, від яких той кошик може розлетітись — для нього порожнє місце… Він, здається, і не бачить того, що пейзаж виринає щораз чистіший і яскравіший з того розпорошеного молока. А, може й бачить, бо водить сірими очима в окулярах по величній панорамі теребовельського степу. Водить також наче здивованими очима по широкому лагідному небу, по крайнебу, що на ньому так струнко повитикались тополі.

Згодом візникові вже зовсім ясно, що і мовчазливий панич спить. Але ж ні! Він не спить. Він витягнув з кишені шматок зошита й уламок олівця. Він пише, бо він поет. Бо він не може не писати, як хтось не може жити без кохання, або без горілки, або без грошей… Він пише в передчутті, що б'є його прохололе від ранкової вологости тіло гарячими хвилями пропасниці. Він прочуває, що ось там, у Львові, з ним щось нарешті станеться; що почнеться нове життя, не таке, як було досі — без смаку й кольору, просиджене, прогаяне стільки часу, ще від приїзду з академії. В його житті ще досі не було нічого помітного.

«Місто мене злякало, та трохи звикаю і… можна признатись, живу, як король» — так написав у листі братові Іванові — пароху в Розлогій.

Я правду, либонь, писав, бо мені здається, а коли здається, то, мабуть, так воно і є. Коли Антоша, зустрівши мене на Підзамчі, повів до гарної вілли, я опирався. Я вхопився руками за залізні ворота й абсолютно туди не хотів іти. Ні, ні! Про таке ательє не мріяв я, навіть читаючи «Листи Ван Гога до брата». Антоша неговіркий. Він вихопив з моїх рук кіш й побіг з ним кудись поза віллу. Коли вернувся вже без коша до мене, я й далі стояв перед ворітьми. Він знову без зайвих розмов стиснув мої руки в своїх каменярських долонях і, обнявши за плече, повів занімілого й слухняного тією ж дорогою, кудою перед хвилиною помандрували мої покладки. Тісно обнявшись, ми обійшли віллу і, наткнувшись на сходи, зійшли ними в якесь провалля.

В абсолютній темноті відчинилися двері, і я опинився всередині великого побіленого підвалу, темнуватого, з запахом вологости й цвілі. Я полегшено зітхнув. Обстановка не мала нічого спільного з елегантною віллою. Вона була аж надто скромна, щоб налякатись мого коша…

— Маєш ось «Качиний діл», — промовив Антоша.

— Качиний діл? — перепитав я. — Діл — ще розумію, але качиний? Чому це так?

Антоша знизав плечима. Хіба він хрестив його?

Таких кошів і просто скринь нарахував я декілька між мольбертами та купою глини. На столі, серед посуди, стояв маленький ескіз Антоші — «Материнство». Я сів проти того ескізу й розглядав. Чарівний ескіз! Антоша набив собі люльку й дивився на мене, наче питав: — А що?

Але скоро щось пригадав, одягнув капелюх на голову й вибіг. Я далі дивився на «Материнство». Воно виглядало дуже свіжо, було вільне від зайвих деталів. Довго я любувався цим ескізом і, нарешті намочивши в умивальній мисці з водою ганчірку, закрив його старанно. Я думав: як можна було забути… Мені захотілося їсти, і я подумав, що пора покористуватись моїм кошем. Та очі зупинилися на ліжку під єдиним у підвалі вікном. Там спав якийсь кучерявий хлопець. Він, власне, прокинувся і, жваво підвівшись, сів на ліжку. Привітливо посміхнувся й простягнув мені руку:

— Новий гість у «Качиному долі»? Вітаю, вітаю! А… чим ви займаєтесь у нашому щасливому, небуденному житті? Чи можна знати?