Леся Романчук - Донна Анна

Чому вона, така молода і квітуча, така міцна і здорова, не має дітей? Це ж так просто! Он летить метелик. Десь отам, у кущі шипшини, він зустріне свою пару, обійме її крилами, закружляє у ніжному, сонячному танці – і пустить світом іще таких самих, як він, із таким самим жовто-синім малюнком на крильцях, з такими ж ніжками й вусиками. Або он той птах! Сидить, надимаючи горлечко, на гілці й співає, витьохкує на цілий світ. Мандрівникам здається, що то для них, для їхньої розваги й насолоди, а насправді він так кличе свою пару, отаку непомітно сіру самочку, скромну, тиху подругу, з якою вони потуркочуть хвилю, обіймуться крилами, поцілуються дзьобиками – і народять пташенят.

Анна не дуже добре уявляла собі, як воно відбувається між птахами й метеликами, може, зовсім інакше. Няня в дитинстві показувала їй гніздо, де горлиця висиджувала яєчка, а голуб приносив їжу подрузі й ніжно туркотів їй на вушко свою пісню. Нянечка ще тоді зітхнула, сказала, що в людей так буває рідко, що обов’язок жінки – не ніжність і голубине туркотіння, а послух і покора, що вона мусить спершу підкоритися волі батька і вийти заміж саме за того, кому її присудять родичі, а потім усе життя коритися чоловікові, виконувати свій подружній обов’язок, у муках народжувати дітей, виховувати їх у страху Божому і страху перед батьком – і так має продовжуватися рід. З отих розмов маленькій Анні запам’яталися більше голуби й ніжне туркотіння, аніж суворість і страх. І вийшло так, що в її житті суворості й страху майже не було – хіба тоді, у першому нетривалому шлюбі з Командором. Тоді все було справді суворо й страшно. Але недовго. Шпага якогось нічного злодюги-розбійника вкоротила віку запальному воїнові, що кинувся боронити дружину від насильства й дім від грабунку. І лише двоє в усьому світі знали, кому належала ця шпага.

Щойно скінчився термін жалоби, молода вдова знову стала нареченою. Готувалася до суворості й страху десь там, у родовому замку, далеко від Толедо і Мадрида, від його розкошів і веселощів. Отримала натомість ніжність і голубине туркотіння. Дон Хуан, отой легендарний розпутник і злочинець, про якого з відвертою огидою і потаємною заздрістю пліткувало довколишнє жіноцтво, виявився найніжнішим із чоловіків. До того ж вірним і поступливим.

Повільно, без поспіху, він, обізнаний в усіх тонкощах плотської любові, розбудив її перелякану попереднім суворим досвідом жіночність, навчив солодких розкошів подружнього ложа, вигострив почуття, витончив відчуття і виховав собі з неї достойну супутницю мандрів країною кохання.

Пещена тілом і ніжена духом жінка не потребувала інших утіх. Мабуть, не було в усій Іспанії чоловіка, який зумів би дорівнятися до Хуана! До такого треба визріти, дорости, зрозуміти, вивчитися. А чоловіки цієї країни і цього часу радше віддавалися утіхам поза сім’єю, десь там, де вільно й солодко, а сіренькій самочці з доброї родини дарували сухе й холодне виконання подружнього обов’язку. А ще дарували дітей. Дітей. Багато дітей!

Чому? Чому їхні з Хуаном п’янкі, солодкі ночі не дарують плоду?

Може, занадто солодкі?

Може, отой мед під його язиком розчиняє її силу до зачаття?

Може, отой чорний гріх їхньої першої зустрічі, гріх перед Командором, перед його пам’яттю, перед його гранітним втіленням, і стоїть між ними, знесилюючи сім’я і знебарвлюючи кров роду де Каррено?

Заглиблена в такі невеселі думки, Анна спіткнулася об камінь на дорозі й мусила спертися на руку супутника, який, на щастя, підхопив її під лікоть.

– Даруйте мені мою незграбність, пані, я мусив би бути уважнішим! – аж почервонів Енріко.

– Ні, Енріко, це я винна, замислилася і мало не впала.

– Моя пані, ваша безпека – мій обов’язок.

Вона назвала його на ім’я! Яке щастя! Йому хотілося щебетати отак, як ранковий жайвір, дзвінко й радісно. Вона назвала його на ім’я, вона спирається на його руку, вона потребує його допомоги, вона отут, поруч!

Відкрита частина шляху закінчувалася, дорога пірнала під зелене склепіння густого прохолодного лісу.

– Ваша світлосте, чи не завгодно буде вам сісти в карету? Мій командир і батько вимагає, щоб у лісі охорона була посиленою. Останнім часом з’явилися чутки про напади на подорожніх. Кажуть, якісь розбійники…

– Та що ви, Енріко, хіба може нам на наших землях загрожувати якась небезпека? Розбійники, напади – це десь далеко, я не вірю, що з нами може трапитися щось лихе. Та ще й з такою охороною! – усміхнулася Анна, проте слухняно зайняла своє місце в кареті, знову спершись на руку молодого офіцера, яку він не вкрив чомусь цього разу плащем.