Леся Романчук - Донна Анна

– Ваше світлосте, я почуваюся цілком добре. Дозвольте одягти мундир і зайняти своє місце на чолі охорони!

Герцог тільки усміхнувся і накивав пальцем, забороняючи.

– Ви можете пишатися сином, доне Раміро! Стільки запалу, стільки пристрасті! І чудова підготовка. Що ж, сьогодні це були розбійники, а завтра – вороги корони. Сподіваюся, у вас буде ще не один привід для гордощів!

Пишатися сином… О, це саме те, чого йому хотілося б якнайбільше. Пишатися сином – от сенс життя кожного іспанця! Адже дон Раміро лише на кілька років старший за нього, Хуана. А його сини – вже офіцери… Старші не раз брали участь у боях, у війні з Англією, Франциско навіть відзначений самим королем Карлом, а Фернандо був поранений.

Сина! Сина! За всяку ціну сина! Хуан заскреготів зубами. Нехай зараз цей хлопчик мліє в кареті й пускає слину від присутності Анни поруч, нехай вона ніжно тримає його за поранену руку, почасти з християнського милосердя, почасти з жіночої цікавості. Зовсім скоро між ними пробіжить іскра іншої цікавості. Пробіжить, або він нічого в жінках не тямить! Пробіжить, або він не дон Хуан!

Сина. Сина!!!

Карету тихо гойдало. Анна сиділа поруч з Енріко і почувалася не зовсім зручно. Вона відчувала поруч його туге, налите силою молодості та щоденного військового гарту плече, її стегно крізь оксамит верхньої спідниці й атлас нижньої торкалося його стегна, і вона відчувала стримане тремтіння його молодого тіла. Небезпечного, майже хижого. Закоханого. В її житті такого ще не було. Суворі звичаї унеможливлювали для порядної жінки будь-яке наближення до чужого чоловічого тіла. Іншого чоловічого тіла. Тіла не свого чоловіка. Ні-ні, мини, маро!

Анна намагалася відсунутися, але тиснява карети не дозволяла, та й плече і стегно незмінно опинялися впритул, хоч би як вона намагалася позбутися цього дражливого дотику.

На щастя, невдовзі на обрії замайоріли вежі замку графа де Ортадо. Заграли труби, вітаючи гостей, опустився підвісний міст, перекинутий через рів, колись наповнений водою задля захисту, а тепер уже просто задля традиції.

Енріко одразу став героєм. Про пригоду в дорозі герцог розповідав сам. Кількість нападників подвоїв, кількість захисників зменшив, і виходило, що герой Енріко мало не сам розтерзав на клапті два десятки лютих, добре озброєних розбишак, що мали намір не просто пограбувати карету, а вбити, саме вбити її світлість.

Руку героя оглянув домашній лікар графа, змастив лікувальним бальзамом, перев’язав за всіма правилами медицини. А хусточка герцогині опинилася біля серця і мандрувала з ним, непомітна, та відчутна, усюди, зігріваючи, голублячи, прискорюючи ритм серцевих ударів.

Почуття, перше, навальне, безмежне, охопило неготове, сонне досі для кохання серце Енріко. Він раптом став героєм, опинився у центрі уваги – його ім’я було у всіх на вустах, усі очі зглядалися на нього, усі жінки – від покоївки до графині – втішалися його поглядом. Він уперше відчув себе вродливим, цікавим, сильним, предметом обожнювання служниць і прихильності вельможних дам. Такі випробовування кому хочеш заморочать голову, а молодому офіцерові, який тільки й прагне бути замороченим, і поготів.

Уже увечері сили його пораненої руки вистачило, щоб переконатися в пружності груденят покоївки, котра надміру випнула задок, схилившись над ліжком, яке готувала для пана. Замість відсахнутися, як це робили досі дев’ять із десяти жінок, на яких він випробовував свої чоловічі чари, вона притиснулася до нього всім тілом, розворушивши неміцно приспане почуттям обов’язку молоде жадання жіночої плоті. І отут, на чистій хрусткій постелі, здобув він другу за день перемогу в любовній битві, перемогу не солодшу, та потрібну – як знак переконання в бажаності й певності сили.

За вечерею, куди його, як героя дня, було запрошено на пропозицію герцога, він уловив стурбований погляд герцогині – й вознісся подумки до неба, закоханий і щасливий.

А вночі зайняв пост під вікном кімнати, відведеної для гостей, і був винагороджений спершу тінню на склі, а потім неземним видінням донни в пеньюарі з розпущеним волоссям. Отут би йому й піти, та прагнення побачити більше дало результат – він побачив навіть те, що бачити було не варто. За плечима донни Анни з’явився герцог. Втопив руки в розпущене волосся, обхопив долонями закинуту назад голову, припав губами спершу до вуст, потім до шиї… Звичним рухом господаря посунув з плечей пеньюар, звільнив груди. Енріко кусав губи, щоб не закричати – геть, геть, не займай, моє! Та руки герцога звично пестили господні яблука, про які він навіть мріяти боявся, лише на одну коротку мить відчув плечем сьогодні у кареті. Від самої лише згадки перехопило подих.