Леся Романчук - Донна Анна

Вираз муки на обличчі юного офіцера був таким відвертим, що Анні він видався виявом муки тілесної.

– Бідолашний, його рана, мабуть, погано загоюється, а він іще й роз’ятрює її, їдучи верхи! – звернулася Анна до дуеньї.

Донна Паола теж стурбованим материнським оком глянула на Енріко.

– Доне Енріко, я запрошую вас до карети. І не відмовляйтеся, ми вже минули ліс, на відкритій місцині нам не загрожує напад.

Анна зупинила карету і відчинила дверцята, очікуючи. Енріко нічого не залишалося, як сісти поруч. Проте він відсунувся у глиб карети, щоб не торкатися навіть краєчка сукні герцогині.

Анна, не помічаючи цієї відчайдушної спроби оборонитися від її присутності, узяла його поранену руку.

– Що, так дуже болить? – співчутливо піднесла його пальці до щоки, пробуючи затамувати біль.

– О ні, зовсім не болить, моя пані. – Енріко почервонів, наче гірський тюльпан, і намагався відсмикнути руку.

– Не обманюйте, лейтенанте, я досвідчена жінка, мого чоловіка ранили так часто, що я можу без лікаря розібрати, коли рана стає небезпечною. Зніміть мундир. Підкоряйтеся наказам, або я розповім герцогові про ваш непослух! У час його відсутності я керую усім у замку – і гарнізоном, і офіцерами також!

Голос Анни став таким глибоко ніжним, наче вона розмовляла з хворою дитиною. Або з чоловіком, до якого небайдужа…

Ні-ні, він не може дозволяти собі таких думок! Він не повинен!

Але він не може не коритися цим рукам, що розстібають ґудзики на його мундирі, акуратно зашитому, так що сліду від ножа на рукаві майже непомітно. Не може не тамувати дихання, коли її пальці торкаються через сорочку і пов’язку рани, про яку він вже й думати забув, та задля уважних очей доньї Паоли таки стиха стогне, немов від болю. Не може не тремтіти, коли так близько від його обличчя опиняються ці груди, від яких пахне медом!

– Ваша рана, мабуть, запалилася, і тому болить. Коли приїдемо додому, я накладу на неї цілющий бальзам, рецепт якого дала мені мати герцога. Він одразу втамує біль… Це старий, перевірений засіб, іще її бабуся давала цей бальзам дідусеві, коли він разом із хрестоносцями вирушав воювати за Гріб Господень…

Анна іще щось говорила, та Енріко не чув її слів. Він чув тільки небесну музику, що лунала з її вуст, музику без слів і без змісту. Відчував пахощі лаванди від її сукні й тонкий мускусний дух від її тіла, краєм ока дивився, як підіймаються й опускаються у такт диханню груди в глибокому викоті, пестив їх очима. Наче ненароком поклав поранену руку на коліна герцогині.

– Отак мені зовсім не боляче! – усміхнувся.

– Ви усміхнулися, мій хлопчику! Як добре! Вам уже краще, правда? Я турбуватимуся про вас, я вас вилікую, от побачите, тільки обіцяйте мені полежати і не навантажувати руку! Гаразд?

Немає на світі нічого солодшого, ніж приймати турботи коханої жінки. Коханої, жаданої, любої! Навіть коли про це знаєш лише ти, а вона й не підозрює.

Коли залога повернулася в замок, новина про сутичку з розбійниками і поранення молодого дона Енріко одразу поширилася серед мешканців. На Енріко дивились як на героя, який порятував життя та честь герцогині й був поранений у бою.

Назвати подряпину, яка швидко загоювалася, раною було б явним перебільшенням, та відмовляти донні Анні в її материнських турботах було нісенітницею для юного лицаря, який прагнув двох протилежних речей водночас: ніколи не розлучатися з коханою і водночас ніколи її не бачити, адже Анна – дружина його сюзерена, герцога, вірність якому він заприсягся зберігати двічі – як дворянин і як солдат.

Тим часом Анні все більше подобалися ці щоденні зустрічі: вранці перед прогулянкою вона змащувала рану бальзамом і накладала чисту пов’язку, а ввечері промивала її настоєм цілющих трав і знову змащувала. Першого ранку Енріко після перев’язки поцілував її пальці на знак вдячності за лікування. Це суперечило етикету, охоронець не мав права цілувати руку її світлості, але хіба може етикет передбачити усі відтінки! Відтак ці поцілунки стали обов’язковими. І навіть бажаними. І не тільки йому…

Анна вже й не рада була, що рана так скоро загоюється. Він був таким милим, цей ніжний, тендітний хлопчик… Мабуть, таким був би їхній із Хуаном син… У нього були б такі ж сині, як у Хуана і в Енріко, очі. Такі ж широкі плечі, вузькі стегна, маленькі, але міцні чоловічі руки…

Анна зауважила, що пестить ці широкі плечі й міцні руки зовсім не уявно. Дивно, що хлопчик так довго стримується. Чоловік із досвідом на його місці вже давно закрив би їй рота поцілунком. Та саме ця несміливість, трепетна ніжність, ця стриманість, яка коштує йому видимих окові зусиль, і подобається їй найбільше… Цього юного лицаря можна не боятися. Ні, саме цього і варто боятися, із цим потрібно закінчувати якнайскоріш, бо можна зайти задалеко. І Хуана немає поруч.