Леся Романчук - Донна Анна

Та прийняти запрошення просто зараз він не міг – це означало б порушення усіх правил: спершу урочиста вечеря, відпочинок потім.

До столу герцог запросив дона Раміро із синами. Енріко прийняв запрошення наче щось звичайне, без особливої радості, звик, мабуть. Франциско подумки прошипів із прихованою люттю: «Що ж, спасибі, сюзерене, не все тільки молодшенькому, маминому пестунчику, щось і старшому братові належить». Досвідченим оком він помітив якусь переміну в обличчі, манерах, усій поведінці брата. Зникла його нерішучість, непевність у собі. Навчився командувати, віддавати накази. І ще – він якось особливо дивиться на донну Анну. Особливо… Чому? Що трапилося тут за час їхньої відсутності? О матусин синочок, о пестунчик…

За вечерею Хуан знову уважно вдивлявся в очі Енріко, стежив за кожним рухом, перехоплював кожен погляд. Ні, щось між ними таки відбулося! Надто вже підкреслено намагаються вони не помічати одне одного!

Відбулося! Все ж відбулося!

Дорога до спальні видалася Хуанові занадто короткою, щоб зрозуміти, що ж саме відбулося. Він пішов одразу до спальні Анни. Звелів запалити більше свічок. Уважним оком оглянув ліжко, килим, навіть дзеркало, наче сліди перебування коханця повинні залишитися на склі чи на килимі.

– Що з вами, Хуане? Що вас тривожить? Ви надто стомлені з дороги. Маріта приготувала ванну, ходімо.

Хуан дозволив роздягти себе, сів у велику дерев’яну ванну, вистелену зсередини простирадлом. Анна не дозволила Маріті купати герцога.

– Дозволь мені.

Коли чоловік повертався з походу, Анна обмивала його сама. Шукала на тілі нові рани, пильнувала, чи не відкрилися старі. Вона любила Хуанове тіло й уміла насолоджуватися ним.

– Не дивися, люба, ці потворні рубці не для жіночих очей.

– Це – знаки твоєї військової доблесті й слави. Вони – як ордени. Я пишаюся ними більше, ніж твоїми гучними перемогами.

О, як любив він її в ці хвилини!

Та сьогодні щось затьмарювало їхню зустріч.

– Як минув час, Анно? Чи все спокійно у замку?

– Все гаразд. Хіба…

– Що? – занадто пильно глянув в очі дружині герцог.

– Хіба старий Педро, садівник, важко захворів. Падре Антоніо учора висповідав, надії майже немає. А у Франчески, доньки доньї Паоли, народилася дитина, син…

Син. Знову син! В усіх народжуються сини, а в нього, у володаря цих земель, у всевладного герцога, якому належить усе довкола, немає дітей! Нікому передати спадок, нікому продовжити його справи, нікому залишити славетне ім’я!

Хуан заскреготів зубами.

– Я зробила тобі боляче, милий? Вибач, не тертиму так сильно… Я гадала, цей рубець уже давно не болить.

– Мені болять не рани, Анно! Я… Я не можу тобі сказати!

Він підвівся з ванни на весь свій велетенський зріст, усе ще красивий тілом, широкий у плечах, важкий у стані… Переступив через край, гойднувши отим чоловічим, пишним, повним, визрілим. Не ховав, бо від кого мав ховати предмет гордощів? Анна любила дивитися на нього, коли він прямував від ванни до каміна голим, на ходу струшуючи краплі води, що висихали у гарячому повітрі, не встигнувши долетіти до килима. Принесла простирадло, накинула на плечі. Провела рукою, висушуючи, по грудях, нижче, нижче… Лагідно стиснула…

– Ходімо до спальні, милий. Я так довго чекала…

Хуан упав горілиць на широченне ліжко, розкинувши ноги.

Анна почала поволі роздягатися.

– Ти мусиш допомогти мені, милий. Розшнуруй сукню. Чи покликати Маріту?

Хуан стримано засміявся. Це був улюблений жарт Анни – кликати покоївку, коли господар, розлігшись отак, спостерігав за тим, як вона роздягається. Молоденька Маріта, уздрівши багате господарство герцога, першого разу ледве не зомліла, зойкнула, закрила рота руками, закотила очі… А герцог, анітрохи не соромлячись свого голого тіла, сміявся з дівчини, аж йому все трусилося. Маріта швидко навчилася не помічати зайвого. Вважала, що їй і так пощастило – інші сеньйори примушують молодих покоївок витирати себе… всюди… а потім таке виробляють… навіть подумати сором… А її пан нікого, окрім пані, на щастя, не помічає, а якщо й ущипне нишком за м’яке місце, то лиш приємно.

Хуан розшнуровував сукню дружини, поволі оголюючи спину, плечі… Він робив це не тільки задля задоволення свого і її, а й вивчаючи у світлі каміна і свічок кожен клаптик її тіла. Шукав сліди поцілунків. Вони ж завжди залишаються, ці сліди!

Його пристрасть поволі розгорялася. Анна відійшла і роздягалася повільно, спостерігаючи, як більшає і здіймається догори, набуває войовничого вигляду основна зброя герцога, якою він володів краще, ніж шпагою. Нарешті на підлогу впали легкі кімнатні туфельки, і Анна припала до чоловікового тіла.