Леся Романчук - Донна Анна

– Доне Енріко, я задоволений вашою службою. Ви добре керували залогою у час моєї відсутності. Я знову збираюся залишити на якийсь час замок, і знову хочу доручити вам його безпеку.

Хуан сподівався побачити вираз торжества, задоволення, втіхи, та помилився. Енріко здавався занепокоєним, навіть зніченим.

– Я… Ваша світлосте, я не можу прийняти таку відповідальність. Я занадто молодий. Призначте батьковим заступником брата, він старший, він краще впорається… А мене візьміть із собою. Я готовий до найважчих завдань, ладен віддати життя за вашу світлість, тільки не залишайте мене в замку.

Цей юнацький запал зворушив серце Хуана. Та-ак, і хлопчик співає тієї ж пісні, що Анна. Терпи, терпи, юначе. Герцог чудово зрозумів, чому Енріко обирає розлуку, віддаючи перевагу мукам серця перед муками совісті.

– Мені до вподоби ваша скромність, доне Енріко. Та моє рішення незмінне. Ви залишитеся в замку.

– Я не можу!

Голос молодого офіцера висловлював стільки непідробних почуттів, що Хуан, нарешті, перестав гратися із ним у піжмурки. Озирнувся, щоб переконатися, що поблизу нікого немає, стишив голос.

– Юначе, я надто старий і досвідчений, щоб ви могли приховати від мене свої почуття. Ви кохаєте мою дружину… Не треба заперечень. Я знаю. Знайте й ви, що розбійники не самі напали на вас у лісі. І моя поїздка до Толедо не була викликана жодною необхідністю. Так само, як і поїздка до Севільї, яку я планую зараз.

Енріко занімів. Ніяк не міг збагнути, усвідомити, пояснити сам собі усього, що чує.

А герцог наблизив своє обличчя впритул до його і прошепотів, дивлячись своїми синіми очима просто в сині очі хлопця:

– Мені потрібен син, Енріко. Потрібен син. Ти зрозумів мене? Допоможи, і я влаштую тобі запаморочливу військову кар’єру. Але Анна не повинна нічого знати про нашу розмову, чуєш? І ніколи ніхто не повинен дізнатися! Жодна жива душа!

Герцог рвучко розвернувся і пішов геть, залишивши юнака на самоті розбиратися у своїх почуттях.

Наступного дня невеликий загін на чолі з герцогом вирушив до Севільї. На шпилі найвищої вежі знову спустили прапорець в очікуванні повернення господаря.

Уночі Енріко спав неспокійно. Він узагалі не знав тепер, спить чи ні. Часом сон ставав реальним, наче життя. Часом життя малювало картини, які можуть примаритися лише у сновидінні.

Слова герцога, його не просто незвичайне, а поза межі уявного незбагненне прохання, не давали спокою молодому й закоханому офіцерові.

Кохання й пов’язані з ним мрії, плани, прийоми стратегії і тактики за суттю дуже близькі до військових. Кожен закоханий постійно думає про предмет обожнювання, будує плани про те, яким чином влаштувати зустріч, попервах випадкову, а потім, якщо все складеться добре, заздалегідь домовлену, та однаково щасливу. Є щось спільне з коханням у тому, як полководець тонко вибудовує стратегію зближення військ, заманювання супротивника в глибину своєї території, а потім – підступне оточення, що чимось нагадує обійми, напад, відступ, відтак розгром і капітуляція з оргазмом у фіналі.

Мудрий полководець завжди дасть собі раду в коханні. Та з огляду на вік не завжди вміє поставити дзвінку фінальну крапку. А юний полководець, якому іще вчитися і вчитися, не завжди вправний у вибудовуванні тонких тактичних ходів. Часом його павутиння таке тендітне, що рветься, не в спромозі упіймати метелика. Часом – загусте і надто помітне. Часом він виплітає його так довго, що сам заплутується, забувши яку де пастку розставив.

Енріко сам заплутався у пастках, які розставив на донну Анну. І вирішив не прискорювати перебіг подій. Щовечора завмирав, невидимий, під її балконом. І часто бував винагороджений видовищем напівроздягнутої жінки, що ранньої ночі підставляє обличчя прохолодному вітрові. Проте жодного разу вона не перейшла встановленої собі межі – відчувала, що закохані очі повного місяця чекають своєї зручної хвилі, щоб завершити облогу навальним наступом.

Анні також не спалося. Щойно небо починало сіріти, нею оволодівала якась солодка знемога – хотілося ласки, тонких, свіжих, не знаних досі пестощів, хотілося вийти на балкон і ловити усім тілом легкий вітер зі Сьєрра-Морени і гострий, повний жадання й ніжності погляд, що переслідував її з тієї місячної ночі, забути яку не мала сили.

Спершу вона пробувала боротися з собою – молитва, піст, це мало змирити тіло і присоромити розум. Виходила до столу в навмисне строгій, закритій сукні, звеліла Маріті зачісувати волосся гладенько й просто, відмовилася від мережив і коштовностей. Кожної вільної хвилини бігла до церкви. Та коли падре Антоніо спробував розпитати про причину такої поведінки, натякнувши, що між дочкою у Христі і її сповідником не повинно бути жодних таємниць, Анна чомусь розгубилася і замовкла. Уперше вона не змогла розповісти святому отцеві усієї правди.