Леся Романчук - Донна Анна

Цієї ночі Анні не спалося. Задушлива південна ніч визрівала грозою. Десь удалині вже гриміло. Навіть відчинене вікно не рятувало, свіже повітря не хотіло переступати підвіконня. Вийшла на балкон, вдихнула повітря, яке принесло з недалеких гір таку бажану прохолоду. Як добре! Простягла руки до повного місяця, відчула, як хвилі ніжної прохолоди обвівають розпашіле тіло. Скинула пеньюар, залишилася лише у тонкій, майже прозорій нічній сорочці. Стало іще прохолодніше.

Яка чудова ніч! Небо, густе й чорне, ледве тримало важку срібну кулю повного місяця – здавалося, іще трохи, й він зірветься і шубовсне просто у води далекого Ґвадалквівіру. Зорі, яскраві й світлі, обсипали шлейф царівни Ночі блискітками, пришитими нерівно – де густіше, де рідше. Анна вгадувала у цих скупченнях зірок фігурки звірів, птахів. Так колись з’явилися назви сузір’їв. Та Анна не знала назв, не вивчала астрономії, це справа не жіноча. Жіноча – дивитися на зорі, відчувати крізь тонкий муслін сорочки подих вітру і… і що? Що далі, Анно? Про кого думаєш ти зараз, коли над головою висне важкий, мов срібна куля, місяць?

Анна думала про нього. Заплющила очі. Провела пальцями по лінії плеча. Сорочка, що й так ледве трималася, майже впала на килим, що вистеляв кам’яні плити балкона. Звільнилися груди. Важкі, по-дівочому тугі. Вона провела пальцями по цих ніжних півкулях, торкнула злегка соски. Відчула спалах у животі й знову подумала про нього. Про того, хто не давав їй спокійного сну. Де він, де? Чому не йде до неї?

І почула голос із саду:

– Анно!

Скрикнула від несподіванки.

На крик майже одразу прибігла дуенья Паола. До її обов’язків входило оберігати її світлість і нічної пори, тому вона спала в сусідній кімнаті, двері до якої у час відсутності пана не зачинялися.

– Що трапилося, моя пані?

Та Анна вже опанувала себе, встигла глухо запнутися в пеньюар, знову стала «вашою світлістю».

– Паоло, тут павук! Такий великий! Напевно, тарантул! Чи каракурт? Чи ні, мені здалося. Іди собі, не турбуйся.

– О моя пані, ви так боїтеся павуків, а це ж милі й цілком невинні створіння! Тільки не варто їх зачіпати, і вони ніколи не зачеплять вас! – Паола виголосила цю промову на захист членистоногих, усміхнулася і подибала собі перевальцем до своїх перерваних снів.

Анна ж уся тремтіла водночас від майже холодного нічного вітру і від жаги. Південний темперамент, уміло виплеканий і тонко підтримуваний наукою кохання, професором якої виявився її чоловік. Темперамент, помножений на вік, коли жінка уже все вміє, іще все може собі дозволити і все ще бажана, бо вродлива. Темперамент, помножений на щоденну присутність закоханого юного серця, потаємним флюїдам якого не відповів би хіба камінь. Темперамент, посилений магнетичним впливом повного місяця, – тільки він, оцей іспанський темперамент, і ні що інше, знову звів її погляд угору, до безладдя зір.

Коли вона опустила очі, навпроти стояв Енріко:

– Ви бачили мене, донно? Чому ж не кликали на поміч? Я збожеволів… я люблю вас, Анно. Люблю, мов божевільний… я не маю права, це безчесно, любити вас, та я люблю…

– Не треба цих слів безумних! Йдіть звідсіль, не треба. Нас побачать, почують… Це ганьба!

– Так, я піду. Один лише цілунок, і я піду.

– Не треба. Енріко, ми не можемо, ми не повинні, я – заміжня жінка…

– Я знаю. І готовий цей гріх прийняти весь на власну душу. Один лише цілунок!

Анна розривалася між обов’язком і почуттями, що палали в її серці і тілі, почуттями не знаними досі, які смажили живцем її тіло, обливали гарячою смолою живіт, стегна і все жіноче між ними…

І повний місяць переміг. Вона здійняла руки. Пеньюар упав долі.

Енріко спершу отерп і занімів. Так близько, так доступно, так… Ні, таких випробувань не здатен витримати ніхто!

Його руки зімкнулися тугим кільцем у неї за спиною і опинилися всюди – і там, де нікому не дозволено бути, також.

– Один цілунок…

Він цілував її. Але не в губи, а спершу всюди, де сягнули вуста – ніжно, рясно, густо.

– Не треба, хлопчику, я не камінна, годі…

Та випручатися із цих немов залізних рук не мала сили. І не хотіла.

Як солодко, як же солодко… Як радісно, як несміливо… Як ніжно, ніжно, ніжно… Ну, трохи сміливіше, хлопчику, забудь, що я – твоя герцогиня, попести мене іще тут, і тут, і там… Поцілуй, не бійся… Дай руку, я сама покажу твоїй несміливості дорогу… Чому пальці твої, мов метелики, чому тіло моє – мов пелюстка троянди, тремтить і вигинається, щоб вуста твої проникли і до вершин, і у низини, щоб м’які юначі вуса полоскотали усюди, де радісно, і ніжно, і тремтливо… Які по-солдатському сильні твої руки, і які лагідні… Як просто все, як бажано, як необхідно… Іще крок і…