Леся Романчук - Донна Анна

Коли вони заспокоїлися, в каміні дотлівали останні вуглини.

Між ними нічого не було, зробив висновок герцог.

Йому полегшало і водночас поважчало.

Цей хлопчисько виявився занадто тупим. Чи занадто боязким? Чи занадто перебірливим? Чи занадто чесним? А може, він просто не зрозумів, до чого його так наполегливо штовхають?

Та якою б не була причина, все потрібно починати спочатку. Шкода. Він так ретельно підбирав.

Анна тихо дихала на його плечі.

– Хуане, ти спиш?

– Ні, люба.

– Я хотіла просити тебе… Цей Енріко…

– Що Енріко? – одразу насторожився Хуан.

– Чи не можеш ти перевести його в якийсь із наших гарнізонів? В інший замок?

– Чому? Він не виконував своїх обов’язків? Чи був нечемний з тобою? Що трапилося, розкажи мені, Анно?

– Не хвилюйся так, нічого не трапилося, зовсім нічого. Він зразково чемний, зовсім не грубий, як інші офіцери. І добре керував залогою. Він поводився цілком достойно, але мені здається… Мені здається, милий, що він… Я навіть не знаю… Що він закоханий у мене. А це неприємно для мене і небезпечно для нього.

– Неприємно? Уперше чую, що жінці неприємно, коли у неї закохуються! І небезпечно? Чому? – голосно засміявся Хуан. – Чим, скажи мені, небезпечно?

– Як це – чим, Хуане? Якщо молодий закоханий дворянин перебуває так близько від дружини свого пана, дивиться на неї такими пристрасними очима, хіба це не уймає йому честі?

– Честі? Зовсім ні! – покривив душею Хуан. – Скоріш навпаки, якщо молодий дворянин перебуває так близько від моєї чарівної дружини і не закохується в неї, я можу розсердитися!

– Не розумію… Ще торік ти, не роздумуючи, викликав на дуель дона Родріго за один тільки сміливий погляд на мене!

– Дон Родріго – старий потворний розпусник! Навіть один його брудний погляд ображає гідність моєї дружини.

– А закоханий хлопчик не ображає?

– Ні, не ображає. І годі про це. Я стомився і хочу спати.

Хуанова широка спина немов стіною затулила її від вікна. А під вікном, вона відчувала, стоїть він. І дивиться на вікно її спальні. Дивиться, уявляючи картини їхнього кохання. Дивиться, переживаючи всі муки пекла. О світлий, радісний хлопчик!

Анні, попри усі труди подружнього ложа, чомусь захотілося вибігти просто отак, голою, на балкон, підставити його поглядові себе, своє виточене, гнучке, струнке, майже дівоче, не торкнуте іще материнством тіло. Хотілося завмерти під цим поглядом, обертатися, вигинатися, відчувати його усім єством, простягати руки, щоб він торкнувся усіх найпотаємніших западин… Аж застогнала, згадавши його долоні на своїх грудях… ні, та вона збожеволіла! Тепер, у подружньому ліжку, після ночі кохання, коли все тіло аж горить від Хуанових пестощів, коли у животі – легко, аж хочеться літати, а між стегнами – натруджено щемить, вона, розпусна, негідна, розбещена жінка, думає про іншого!

Ні, Хуан повинен кудись його перевести, подалі від замку, подалі від неї, інакше біди не минути. Якщо вже й тепер, після досконалих подружніх пестощів, вона думає про Енріко, це – хвороба. Згинь, маро, мини!

Ранок тепер був для Хуана найважчою порою дня. Підвестися з ліжка, розправити стільки разів зранене, бите, калічене тіло – мука. Суглоби скрипіли, як старе дерево у бурю. Затерплі за ніч м’язи погано слухалися. Голова боліла, нагадуючи про добрий десяток непоганих ударів, які їй, бідолашній, колись довелося витримати на війнах і дуелях. Ні, марно Анна запевняє, що він усе такий же сильний. Зовсім ні. Просто не любить скаржитися. А роки беруть своє. Колись він був невтомним, і прокидався вранці після трудів кохання таким же свіжим і сильним, як соловейко чи лев…

Сина… Сина. І тепер. Негайно. Поки руки тримають шпагу, поки голова світла. Інакше він не встигне навчити хлопчика того, що належить знати і вміти нащадкові роду де Карренос де ла Торре.

Про це він думав і під час своєї неодмінної ранкової прогулянки стіною замку. Біля казарми чулися звичні звуки – дзвін шпаг і лайка офіцерів.

– Доне Енріко, вас кличе герцог! – передав запрошення слуга.

Франциско аж сплюнув спересердя – знову найменшенький, знову якісь розмови з герцогом, того й гляди, призначать на батькове місце, забувши, що тут є іще й старший брат, якому воно належить за законом.

Уперше в житті Хуан не знав, як розпочати розмову з одним зі своїх васалів. Він міг просити Енріко про що завгодно, і навіть не просити, а наказувати. Кожен із його дворян мусив, повинен був, за щастя мав би мати будь-яке розпорядження сюзерена. Але таке…