Леся Романчук - Донна Анна

Тіло Анни, тонке, звабне, чітко окреслювалося на тлі свічок у профіль, наче навмисно для того, щоб довести непрошеного глядача до шаленства. Руки герцога ніжно торкалися то спини, то шиї, то грудей оголеної, немов на показ, жінки, збуджуючи у ній тремтіння, відчутне й видиме на віддалі. Нарешті її руки обвилися довкола чоловікових плечей і почувся, а може, він тільки уявив собі, хрипкий стогін і скрип ліжка під двома тілами у любовній сутичці.

Енріко в безсилій люті зламав гілку трояндового куща, боляче поколов пальці, та цей біль не йшов до порівняння із тією мукою, якої завдавав звук старого дерева, справжній чи уявний, у спальні гостей…

– Пане, у вас відкрилася рана? – аж злякалася вигляду крові на його долоні покоївка, та сама.

– Ні. Але зараз відкриється! Ходи до мене!

Енріко майже грубо, зовсім не так, як герцог, затягнув необачну (а може, занадто обачну?) дівчину до своєї кімнати, кинув її на ліжко, задер спідницю. М’яв руками груди, божеволіючи від того, що вони м’які й великі, зовсім не такі, як у божественного нічного видіння. Впивався в них вустами, кусав у нападі ніжності й люті. Розкинув широко повні дівочі стегна, угруз поміж них глибоко, іще глибше, іще… Відчув, як його засмоктує чорна порожнеча нелюбовного екстазу. Звільнитися, звільнитися, звільнитися… Хай грубо, хай чорно, хай з нелюбові… Лише коли ліжко задвигтіло від скажених поштовхів його несамовитості, поволі заспокоївся.

– О мій пане, які ви ніжні! – осмикнула спідницю покоївка, розпашіла й цілком задоволена його грубим наскоком, коли він, заховавши обличчя в подушку, кусав губи, боляче переживаючи це перше у своєму солдатському досвіді зґвалтування.

Того вечора Енріко зрозумів, що життя іще складніше, ніж розповідав йому батько, а кохання – не тільки радість.

Дорога додому видалася йому надто довгою. Герцог із замку Ортадос подався далі, до Толедо, в якихось своїх справах, доручивши Енріко з кількома солдатами знову супроводжувати герцогиню.

Минуло лише кілька днів. Ті самі дерева шелестіли над їхніми головами тим самим листям, та сама трава стелилася під ноги коней, та скільки всього змінилося!

Енріко повертався вже не юнаком, що світло дивиться у безхмарне й сонячне майбутнє. Він почувався старим, побитим у боях воїном зі зраненим і зболеним серцем. За ці дні він наче прожив життя, повне зрад і болю. І сприймав уже не так оптимістично свої почуття до герцогині. Навпаки, почав тікати з її очей, уникати можливості побути поруч. Даремно пропонувала донна Анна поберегти руку, проїхати частину шляху в кареті! Іще вчорашній наївний юнак з радістю погодився б і насолоджувався, мов дурненький кучерявий песик, близькістю, випадковими доторками. Сьогоднішній Енріко чемно подякував за пропозицію, та відмовився з огляду на те, що дорога не завжди буває безпечною, і він повинен охороняти найперше свою господиню, а не поранену руку.

Керуючи конем однією лівицею, він легко утримував його на віддалі, не надто близько від віконця карети, але й не надто далеко – не міг відмовити собі у щасті бачити кохане обличчя.

Кожен закохується по-своєму. Один – легко пурхає з квітки на квітку, легко втрачає голову і так само легко забуває. Інший втрачає голову один раз і назавжди. Хто б очікував такого від юного красеня!

Енріко розумів кохання так: жінка повинна належати йому цілком і неподільно, тільки йому і тільки цілком. Навіть перша спроба ділити даму свого серця з іншим наповнила його такою гіркотою, такою мукою, що аж зморшка лягла між густими, не по-чоловічому тонкими бровами на високому чолі. З тієї ночі в замку Ортадос, коли його нескромному окові явлено картину подружнього кохання, але не таким, яким повинно бути в його уяві кохання герцога й герцогині – зі цнотливим зляганням через нічну сорочку, без зайвих рухів і натяку на задоволення, – а справжню сцену пристрасті, вогненної, зрілої, непідробної, те нескромне око загорілося ревнощами і прагненням помсти.

Вона не могла, не мала права, не сміла отримувати задоволення від кохання із власним чоловіком! Не сміла, не могла, не мала права! Бо він, Енріко, любить її, кохає усією силою молодого тіла й духу! Вона не сміла…

О, вона сміла… Вона не тільки вірна герцогові – а таких речей у замку, де кожен крок кожного відомий усім, а охороні – тим паче. Авжеж, вона не тільки вірна, а й кохає його… І тому надіям Енріко на те, що його кохання бодай колись знайде відгук у цьому шляхетному серці, не судилося здійснитися. Ніколи…